Коли тебе оточує невідоме, коли тобі ще так бракує знань про навколишній світ, природною реакцією є страх.
Особливо в дитячому віці. У цей період на пізнавальну сферу лягає дуже велике навантаження. Не завжди почуття і розум дитини здатні оцінити явища, наближені до їхнього життя, та нові знання про них. Але коли через дорослих до їхньої свідомості надходить інформація зовсім зайва і до того ж сумнівної достовірності, то важко передбачити її конкретний вплив на психіку тієї чи іншої особи.
Змоделюємо одну з можливих ситуацій…
Необов’язковим є її стовідсоткове здійснення, адже реакція кожної дитини на певний подразник є особливою. Проте вона змушує нас зайвий раз прикусити язика в присутності менших, тим паче, якщо ми поняття зеленого не маємо в тому, про що говоримо.
Панічний страх в дитини може викликати будь-що. Тут — лише окремий його приклад. Особливий він тим, що стосується не чогось буденного (покарання, собак, явищ природи тощо), а виходить за межі звичного сприйняття дійсності. Сфера смерті й потойбіччя…
Вона лякає і приваблює водночас. І часто виникає спокуса пофантазувати над нею, тим паче, якщо людина вже мала точки дотику зі смертю (на власному досвіді чи з оповідей інших). Сюди примішується й ореол забобонів, яким часто народ увінчує перехід людини до вічності. Така гримуча суміш порушує сприйняття цієї проблеми навіть дорослою людиною, не те що дитиною, яка стає випадковим свідком розмов про паранормальне.
Ми часто полюбляємо переповідати те, як хтось після смерті близьких бачив або чув «щось». Таке трапляється. Але навіть Церква не береться давати остаточну відповідь про природу цих явищ, то чому ж ми іноді виступаємо справжніми експертами в цій галузі? Бо ж так хочеться вразити, привернути увагу, зацікавити або просто підтримати «світську розмову».
А що, як цю «світську розмову» почує дитина?
Добре, якщо тема виявиться повністю закритою для неї, якщо вона тут же забуде, про що так активно з благоговінням і трепетом на лиці дискутували старші. Але може статися, що спрацюють багата дитяча уява й надмірна чутливість, і вона почуте почне пропускати через себе, доповнюючи новими образами та деталями.
Велика ймовірність саме другого варіанту розвитку подій, бо такі розмови, як правило, сповнені емоцій і нагадують знайомі дітям з чарівних казок історії. Але одне, коли це переживають казкові герої, і зовсім інше, коли твої близькі.
Достовірність такої історії в очах дитини зростає. З`являються зацікавленість, бажання говорити про це. Дитина звертається до свого «експерта». Її уявлення підживлюються новими деталями. Вона на основі них роздумує, фантазує, вчиться вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. Все супер, батьки мали б радіти стрімкому інтелектуальному розвитку дитини. Проте ця складна навіть для досвідчених духовних осіб проблема дитячому розуму зовсім не під силу.
Найгірше починається, коли дитина здобуті знання починає застосовувати на практиці, максимально наближаючи їх до себе. Рано чи пізно з близьких чи знайомих хтось помирає. У пам’яті виринають почуті раніше розмови про стукіт в приміщенні, кроки, речі, які в чудесний спосіб міняють своє місцезнаходження, холодні руки, які уві сні гладять чи стискають горло живого. Тобто все те, що за дитячими уявленнями, сформованими на основі кухонних розмов, мусить супроводжувати смерть. Картина доволі моторошна.
А що, як душа померлого захоче і мене відвідати? – подумає собі вразлива дитина. Звісно, з усіма «спецефектами». Спрацьовує механізм самонавіювання. Коротко пофантазувавши і зіставивши причину з її можливими наслідками, дитина, залишившись наодинці, вслухатиметься в темряву, поки врешті-решт не почує. І стукіт, і кроки (навіть якщо це батьки ходитимуть в сусідній кімнаті), і дотик холодних рук. Походження тіней від дерев за вікном вже не здаватиметься настільки очевидним, а повішене на бильці ліжка біле покривало набуде нових властивостей. Все залежить від багатства уяви дорослих «експертів» з пара нормальних явищ, бо варіацій історій про контакт з душами померлих народ знає безліч.
Якщо дитина одразу звернеться зі своїми переживаннями до батьків, їм слід поставитися з розумінням і не висміювати чи повчати, що великому хлопчику (дівчинці) не личить боятися. Порозмовляти про цей страх, дати можливість дитині висловити усі свої тривоги, помізкувати разом з нею, немов з дорослою, відповідальною людиною, як бути далі, і що робити, коли привид навідається знову, – ось найкращий шлях до вирішення проблеми.
Інакше, наштовхнувшись на стіну нерозуміння своєї біди, дитина замкнеться і зациклиться на ній. «Спецефекти» з`являтимуться і на другу, третю, десяту ніч, аж поки не стануть невід`ємною частиною її життя. Дитина в страху засинатиме, в страху прокидатиметься. Її короткотривалий уривчастий неспокійний сон межуватиме з довгими годинами вслуховування в темряву й уявного споглядання жахіть, які вона породжує. Самого такого порушення сну досить, щоб бити на сполох щодо стану психологічного та фізичного здоров`я. А далі – тривалі й серйозніші нервові розлади, здатні мучити дитину не тільки тут і тепер, а й впливати на цілісний розвиток її особистості в майбутньому.
Узагалі, для подолання страху найкраще – відважитись глянути йому у вічі. На допомогу мусять прийти мудрість, проникливість та винахідливість дорослих. Малюку самотужки з цим не впоратись. Вставши з ним пліч-о-пліч у боротьбі з гаданими привидами, батьки можуть допомогти не тільки побороти конкретний страх, про який ідеться, а й дати приклад поведінки в момент, коли лячно. Адже таких ситуацій в подальшому житті дитини буде ой як багато.
Василь КАЛИТА
Фото з відкритих інтернетджерел
