Христові слова з сьогоднішнього Євангелія заставили мене задуматися над ставленням до ближніх, а найбільше до рідних.
Це слова: « Коли хто спраглий, нехай прийде до мене й п’є!».
Неодноразово, коли чимось заклопотаний, то на прохання рідних приділити їм трішки часу завжди знаходиш якусь причину, чи то заклопотаний, чи то нема часу, або поговоримо пізніше. Коли діти щось просять, то буває таке, що даєш телефон, аби тільки тебе залишили в спокої, бо змучений і хочеш трішки відпочити. Кохана дружина, діти, батьки, рідні – усі, хто звертається, спраглі живої розмови – Любові. Однак, взамін дістають відговори або планшети.
Сідаю в машину часу і думками переношуся на кілька десятків років вперед, звичайно, якщо ще доживу. Сиджу, а то й лежу на ліжку і прошу в дітей про послугу і отримую те, що сам їм дав в минулому. Сумно, на очах сльози. А насправді на старості можна й залишитися з планшетом в руках і не отримати тієї живої води, якої в свій час не дав ближнім. Не будьмо скупими на живе спілкування, обійми, поцілунки, спільні прогулянки, спільну молитву. Пам’ятаймо, що посіємо, то те і пожнемо. Прибігаймо до Джерела Любові, черпаймо двома долонями і ділімося Водою із нашими ближніми.