Гарячий вітер обпікав лице. Очі мружились від поту, який маленькими крапельками стікав по обличчю. На ногах, взнаки, давався чути кожен м’яз. Крок за кроком, відстань до кратера Везувію помаленьку зменшувалася. Це перший вихід. Не знаєш скільки тобі ще потрібно пройти, але нестерпне бажання побувати на вершині вулкану допомагає подолати будь-які труднощі. Час від часу робиш маленькі зупинки. Жадібно ковтаєш воду, яка тамує спрагу. Чим вище піднімаєшся, тим красивіші краєвиди відкриваються перед тобою. Споглядаючи цю красу серце наповнюється трепетом.
Дивишся як на камінні росте чарівна квітка. Ні вітру, ні спеки не боїться вона. Суцвіття її спрямоване до неба. Небо вабить. І ти час від час піднімаєш голову і вдивляєшся в даль і твоє серце наповнюється радістю.
Навпроти тебе спускаються ті, хто вже відвідав вершину. У їхніх очах відображається небо. Дивлячись на їх радість розумієш, що десь там, за якимось поворотом, на тебе чекають неймовірні враження. З наполегливістю прикладаєш усі зусилля. Краєм ока бачиш фініш. Дихання прискорюється, ноги несуть тебе самі. І ось ти стоїш на вершині і споглядаєш красу Божого Творіння. Перед взором повстає прекрасний краєвид. Ти зупиняєшся на мить, милуєшся. І мить переростає в незліченний час. Радість розпирає груди. Який же великий наш Господь, що все Премудрістю сотворив він. Ідеш по кратеру вулкана і відчуваєш його дихання. Маленькі пасма диму піднімаються із дна сплячого Везувію. Але ще не час, щоб прокидатися. Тільки Господь знає час, все у Його владі. Страх і трепет наповнюють душу. Дякуєш Богові за Його творіння і тихим кроком спускаєшся вниз. Їдеш у автобусі, а перед очима досі небо, небо яке вабить.
Піднімаймо частіше наші очі до неба, бо там наша Батьківщина, там наш дім!
