Існує причина, з якої батьки втомлюються, і це безпосередньо пов’язано з тим, чому батьківство є таким насиченим.
Щоранку, коли я йду на роботу, двоє моїх хлопчиків сидять на кухні, роблячи собі млинці комічно великого розміру. Моя дружина навчила їх цього у відчайдушній спробі втамовувати їхній апетит, не розбудивши її на світанку, щоб приготувати для них купи їжі.
Коли я повертаюся додому на обід, на кухні розлиті калюжі молока, і кожна поверхня вкрита борошном. Брудний посуд хаотично розкиданий уздовж виделок, ручки яких липкі від сиропу. Якимось чином у вершковому маслі з’явився ідеальний відбиток дитячого великого пальця.
Зрештою, десь в другій половині дня, моя багатостраждальна дружина відірветься від обов’язків домашнього навчання, щоб зібрати дітей і стояти на сторожі, поки вони прибиратимуть свою кашу. Я визнаю, що іноді емоційно спалахую, коли заходжу у двері і бачу ту кухню. Днями моя дружина, знаючи, що будинок піднявся на певний рівень у рейтингу руйнувань, сказала мені, коли я прийшов додому: “Вибач, я збиралася приготувати вам обід, але потім цілий ранок кричала на дітей через те, що вони зробили з шафою”. Я глянув на неї зі співчуттям. Я ніколи не запитав, яких жахливих речей вони заподіяли шафі.
З роками стало абсолютно зрозуміло, наскільки важко весь день сварити наших шестеро дітей і при цьому забезпечувати їх усім необхідним. Для мене це не так вже й погано. В найгіршому випадку, я швидко з’їдаю обід на неохайній кухні та повертаюся на роботу у свій мирний, тихий офіс. Моя дружина тим часом прибирає кухню, складає список продуктів, вчить малюка користуватися туалетом, керує біологічною лабораторією та ремонтує посудомийну машину.
Я зрозумів, що, хоча завдання моєї праці та покликання як священика (я колишній англіканський священик; тепер – католицький єпархіальний священик) цікаві та наповнюючі, вони більш вузькі за обсягом, ніж моє покликання як чоловіка та батька сім’ї (і набагато вужчі, ніж покликання моєї дружини як матері). Моє навчання та освіта були спрямовані на одне конкретне завдання – пастирство у Церкві. Вивчивши старовинні мови, мистецтво риторики, навички управління та основні методи консультування, я досить добре пристосований до аспектів моєї “денної роботи”. Однак, якби мені довелося раптом почати замінювати коробку передач в автомобілях, займатись скотарством чи давати поради щодо інвестицій, я був би зовсім непідготовлений.
Мені подобається бути батьком, але я б збрехав, якби сказав, що дуже захоплююся кожним аспектом батьківства у кожну хвилину дня – або що це не виснажує. Бувають дні, коли татові потрібно побігати наодинці або закрити двері у спальню і кілька хвилин подивитися футбольний матч.
Я часто задавався питанням, чому батьківство так виснажує. Чому у моєї дружини деколи увечері такий виснажений погляд, коли я приходжу додому? Поширена думка, що батьківство, особливо якщо хтось один із подружжя залишається вдома, втомлює, тому що воно менш насичене, ніж кар’єра поза домом. Зрештою, батьківство виснажує, тому що воно видається таким малозначущим.
Однак нещодавно я читав збірку есе Г. К. Честертона “Що не так із цим світом”, де він говорить, що якщо ми так думаємо про батьківство, ми сприймаємо його зовсім неправильно.
Честертон, у якого ніколи не було власних дітей, каже, що жаліє батьків через колосальність цього завдання. “Немовлят потрібно не вчити ремеслу, – пише він, – а знайомити зі світом”.
Іншими словами, батьки повинні не просто готувати дитину до майбутньої кар’єри. Це було б легко. Ні, батьки показують дитині, як жити, сподіваюся, із великою радістю і щастям.
Абсолютна широта чеснот, знань та навичок, необхідних для цього, нездоланна – морська біологія, фізика, оптика, філософія, теологія, спорт, кулінарія, мораль, манери, гігієна, доброта, терпіння, мудрість, розсудливість тощо. Але потім Честертон вказує на суть завдання: батьки, пише він, “замикаються в будинку з людським створінням на той час, коли воно задає всі можливі (і деякі неможливі) питання”. Батьки зрозуміють, про що він говорить… постійний потік запитань, цікавість, те, як вони розпрямляють крила, щоб полетіти, їх спроби вирішити завдання, для яких вони абсолютно некваліфіковані – це все одно що намагатися виховувати вихор або тупіт коней.
Проводити весь день з дітьми не сумно і не нудно. Навпаки, це майже занадто захоплююче, адже ніколи не знаєш, що чекає за наступним поворотом. Діти дико скачуть галопом, щоб побачити, що за горизонтом, який таємний шепіт чи натяк на божество може там чекати. Вони піднімуться на будь-яке дерево або зійдуть на будь-яку скелю і спробують доторкнутися до сонця. Проведення дня з цими малюками значно ширше, ніж будь-що, що я міг би зробити в офісі. Вони завжди відсувають свої межі і, роблячи це, часто далеко заходять за мої власні межі. Честертон пише: “Я уявляю, як це виснажує розум”.
Якщо ти батько (матір), ти для когось – усе, і через це відчуваєш себе працьовитим, тому що це покликання величезне. Часи, коли я втомлююся від цього, трапляються лише тоді, коли я втрачаю цю перспективу, коли моє бачення звужується до брудної кухні, змащеної арахісовим маслом, або чергової нудної гри в Go Fish (дитяча гра в карти).
Але коли я згадую, наскільки це формує моїх дітей і як вони досліджують новий, раніше прихований світ, я отримую нові сили. Я бачу це з їхньої точки зору, і раптово штовхати доньку на гойдалці стає найважливішими 10-ма хвилинами мого дня. Якщо мої руки не втомляться, можливо, я зможу підштовхнути її аж до неба.
Автор: Fr. Michael Rennier
Джерело: Aleteia
Переклад з англійської: Максим Гонтар
