Інтерв’ю з владикою. Глава УГКЦ Святослав — про московську церкву, розмови з Папою Римським та перехід на новий календар свят

Читай також

  • Тома Аквінський ― Ангельський Доктор
  • Молитва до Духа Святого
  • Бути з Богом, який нізащо тебе не покине 
        • Інтерв’ю з владикою. Глава УГКЦ Святослав — про московську церкву, розмови з Папою Римським та перехід на новий календар свят

          Чи готовий глава УГКЦ Святослав (Шевчук) назвати Росію втіленням зла, в чому він переконував головного католика світу і коли, на його думку, українці мають відзначати Різдво.

          Минулий рік призвів до великих змін у церковному житті країни, які можна коротко охарактеризувати гаслом «Геть від Москви».

          Позиції української філії Руської православної церкви (РПЦ) — так званої «Української православної церкви Московського патріархату» («УПЦ МП») — через війну стали відчутно слабшати. Та й держава нарешті почала прискіпливо перевіряти діяльність її представників. Більш того, вперше предстоятель Православної церкви України (ПЦУ) Епіфаній 7 січня 2023 року проведе різдвяну службу в головному храмі Києво-Печерської лаври, на яку ще нещодавно «УПЦ МП» мала ексклюзивні «права».

          Крім того, в Україні започаткували традицію святкувати православні свята за григоріанським календарем.

          З іншого боку, Україна так і не отримала безумовної і рішучої підтримки з боку Папи Римського, який весь час намагався зберігати рівновіддаленість як від Києва, так і від Москви.

          Напередодні Різдва NV поговорив про все це з главою Української греко-католицької церкви Святославом Шевчуком.

          У новорічному привітанні ви сказали, що кожен день, роблячи добро, ми зближуємо день перемоги. Чи відчуваєте, наскільки довгим буде шлях до неї?

          Важко передбачити якісь терміни. Спостерігаю, як б’ється серце українського народу. Кожного дня, який ми прожили, в якому ми перемогли смерть і зробили щось добре, ми вже перемогли. Бо ми, роблячи добро, перемагаємо зло. Як казав один мудрець: краще запалити одну свічку, ніж нарікати на темряву. Ось і ми таким чином рухаємося більше 10 місяців. Ті, хто прийшли війною, в їхніх планах для нас не було ані нового року, ані Різдва. Але ми є, новий рік є, Різдво є і буде перемога. Я свято переконаний, що внутрішніх сил, відваги, якою ми переповнені, вистачить до перемоги.

          Трішки сумно від того, що кожен день виживаємо, а не живемо.

          Це як з якого боку подивитися. Коли хтось проживає цей день, втікаючи від труднощів — він не живе. Якщо ми живемо кожний день, щоби робити добро для себе особисто, то тоді ми кожного дня вмираємо. А якщо кожного дня куємо перемогу, — ось тоді ми живемо на повну. Наші отці, яких було видворено із Мелітополя, і наші звільнені герої розповідають одну і ту саму історію: ми не знали, скільки нам доведеться ще жити в полоні, — день, два, місяць, тиждень, — але ми хотіли прожити цей день гідно. Це дуже сильні слова. Не заглядаючи за завісу часу, не підглядаючи майбутнє, вони намагалися жити той день, які нам дарує Господь Бог.

          Інше гостре питання останніх тижнів — це події навколо Києво-Печерської лаври та Московського патріархату в цілому. Як Ви бачите, яким чином варто його розв’язувати?

          Для всіх є зрозуміло, що Українська православна церква (МП) — це невід’ємна частина Руської православної церкви (РПЦ). Коли почалася війна, цілком природньо, що ця церква переживає кризу ідентичності: є вірні цій церкві і водночас лояльні українській державі патріоти, які захищають свою батьківщину. Ця роздвоєність спричиняє внутрішню кризу у цій церкві. Теж очевидним є факт колаборантства її представників з російським окупантом. І нам забракло офіційної реакції церковної ієрархії відносно до цього факту.

          Глава УГКЦ Святослав з військовими (Фото: DR)
          Глава УГКЦ Святослав з військовими / Фото: DR

          Ми мусимо молитися за мудрість нашої влади і за її рішучість, щоб була політична воля діяти в певному напрямку. Тут всі рівні перед законом: чи православний Московського патріархату, ПЦУ, чи католик, чи іудей, чи мусульман. І коли є доведений факті колаборантства з ворогом, держава не може мовчати, інакше вона покриває такий тип дій. З іншого боку, є свобода совісті і свободи релігії. Її дотримання є питанням національної безпеки. Це важливо для держави з точки зору її зобов’язань перед світовим співтовариством. Треба мудро діяти: які інструменти використовувати для знешкодження московських агентів в рясах.

          Експерти кажуть, що неправильно її забороняти, аби ця церква не ставала мученицькою, бо це лише посилить їхні позиції.

          Наша церква вже колись була заборонена за часів Сталіна і що? Ми перемогли. Тобто, заборонити когось — це не означає припинити її існування. Якщо ми хочемо увіковічнити московський патріархат в Україні, давайте його заборонимо. Це буде проти цілі, яку ми собі ставимо. Нам треба молитися за мудрість наших законотворців, щоби помогти їм тут второпно діяти.

          Як Українська Греко-Католицька церква сприймає Києво-Печерську лавру? Чи хотіли б отці УГКЦ мати можливість служити у лаврських церквах?

          Ми не маємо претензій на святині Києво-Печерської лаври, хоча ми дуже уважно спостерігаємо за цими процесами. Навіть коли ми, як церква, не претендуємо, щоб там велися наші богослужіння, нам не все одно як громадянам України. Історично є інша лавра, яка мала певне відношення до нашої церкви і довгий період часу була дуже важливим духовним, культурним центром нашої церкви, — це є Почаївська лавра [на Тернопільщині]. Там свого часу був знаменитий Василіянський монастир, Почаївська ікона Богородиці є коронована папськими коронами. Про це треба пам’ятати. І там був важливий центр книгодрукування нашої. І нам не байдуже, що там буде діятися. Щодо Києво-Печерської лаври: будемо просити Господа Бога мудрості для наших державних мужів, щоби ця загальнонаціональна святиня справді лишилася спільним скарбом нашого народу.

          Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) із Папою Римським (Фото: DR)
          Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) із Папою Римським / Фото: DR

          За останній рік українці чули і бачили неоднозначні заяви та дії з боку Папи Римського щодо війни. Як ви це прокоментуєте?

          В українсько-ватиканських стосунках я б 2022 рік назвав роком великих непорозумінь. В мене відчуття складалося, що наша українська влада не до кінця розуміє, що таке Ватикан, а з іншого боку апостольська столиця не могла швидко розуміти ситуацію, яка змінювалася. Всіх нас до певної міри трошки дивували і трошки в нас боліло певні фрази святішого Папи Франциска. Хоча до древньої традиції ще І тисячоліття апостольська столиця, тобто святий престол, були найвищим арбітром вселенської церкви. То є його функція в міжнародних стосунках. І саме як найвищий апеляційний центр християнського світу, Ватикан став родоначальником європейської дипломатії і потім дипломатії в світовому масштабі. Ось і тому така позиція, як світового арбітра, накладає певний стиль на діяльність. Арбітр намагається бути рівновіддалений або рівно наближений до сторін конфлікту. І це було намагання святого престолу зберігати нейтральність по відношенню до війни в Україні. Ми всі намагалися доносити правду про Україну. І думаю, що Ватикан, як і зрештою європейське суспільство, — ми поволі міняли їхнє бачення війни в Україні. Стався глибокий віраж в погляді на Україну серед світової спільноти. В контексті того віражу так само мінялася позиція апостольської столиці.

          Ви спілкувалися з Папою протягом війни?

          Так, я, як глава церкви, був у постійному контакті особисто з Папою Франциском. І остання зустріч, яку я мав з ним, відбулась 7 листопада. Це було якраз в день, коли папа щойно повернувся з Бахрейну. Пригадую, і тоді на літаку він з таким пафосом говорив про гуманізм Достоєвського, про професіоналізм російського посла при Ватикані і так далі. І ось в цей понеділок, 7 листопада, коли в Україні була чергова інформаційна криза по відношенню до позиції, висловлень Папи, я був у нього. Папу особисто знаю вже багато років. Це була настільки тепла і глибока зустріч. Він мене сприймав як когось, хто воскрес із мертвих, той, що пережив облогу Києва. Кожне моє слово для нього було дуже авторитетне. Мені це було дуже приємно. І ось наша розмова почалася з того, що я питаю його: чи ви знаєте, що сьогодні говорять про вас в Україні? — Що? — Те, що ви погано читали Достоєвського. — Чому? Я йому пояснив, чому. Кажу: знаєте, сьогодні, на жаль, по відношенню до Росії Європа і Ватиканська наша апостольська столиця падає в певну пастку. Пригадуєте, що в уяві культурної людини виникало перед початком Другої світової війни, коли говорили «Німеччина»: німецька філософія 19−20 століття, високі взірці музики, поезія, але при владі були нацисти, тобто злочинці. А потім весь світ дивувався, як великий культурний народ міг створити Аушвіц і почати голокост проти єврейського народу. В цю саму пастку сьогодні падає культурна, освічена Європа й інтелектуальні кола католицької церкви. Росія вкладала великі зусилля в просування цього міфу «святості російської культури». Пригадую, як цілі єзуїтські кола формувалися, щоб вивчати «російську духовність»! Поняття української ікони в культурний обіг, в науковий обіг вперше провадив професор Овсійчук щойно, в 1990-х роках. До того часу ніхто не чув, що існує окрема українська ікона. Вже не кажу про духовність богословів, літургію київської церкви. Тому коли в інтелектуальних колах Ватикану чується про Росію, російську духовність, то всі уявляють певні взірці, які були створені штучно, як мильна бульбашка. Наразі при владі є явні нацисти у Росії. Тепер, коли світ дивиться на геноцид українців, всі дивуються: як то так, великий народ, який створив Достоєвського, може допуститися до такої ницості? Ось тому були ці сентименти Папи, який поділяв гуманізм Достоєвського. Це не було захоплення гуманізмом. Це було здивування: як такі от, які мають подібну культуру, могли дійти до ницості і злочинності?

          Я попросив у Папи кілька речей. Про всі речі ще не буду говорити, не все розкрию, буду тримати інтригу. Але я просив у папи написати лист до українського народу. Кажуть, що наш народ не розуміє вашої політики і дипломатії. Людям потрібно відчути ваше батьківське тепло. Відчути, що ви з Україною, що ви є небайдужі до болю і страждань нашого народу. Тоді папа мені каже: поможіть мені. І ми, властиво, намагалися допомогти папі такий лист до українського народу написати. І що цікаво, я вже виїхав з Риму, а цей лист папа підписав 24 листопада, коли якраз минало 9 місяців цієї війни. Цей лист читали в усіх наших храмах, як звернення папи до українського народу.

          Виходить, що саме ви вплинули, що Папа потеплів до України?

          Якби я таке ствердив, то був дуже гордою людиною. Є певні процеси, де ми теж приймаємо участь.

          Чи можемо ми сказати, що Росія є зараз втіленням зла?

          Це глибоке богословське питання. Думаю, що російська політика, їхні дії є носієм зла. Це однозначно. Як каже Христос, по плодах їхніх. І знаєте їх? Усі ті, які породили ідеологію «руського міра», всі ті, які благословляють війну, ті, хто воюють, вбивають, і всі ті, які підтримують війну як громадяни тієї держави, є співучасниками злочину. Назвати сьогодні Росію втіленням зла, мені поки що важко. Це, знаєте, може тільки Господь Бог сказати, який бачить глибину сердець людей. І, можливо, історія ще про це все скаже.

          Ви залишаєте Росії якусь можливість для того, щоб не викреслювати її, щоб дати їм змогу переосмислити свою історію і все, що вона зробила?

          Господь Бог завжди дає шанс людині покаятись. Я думаю, що покаяння для Росії мусить бути дуже глибоким процесом. Якщо ця церква і цей народ не здатні до покаяння, то говорити про якусь справжню християнську віру в таких народних вимірах, загальнонаціональних, є дуже складно. По-перше, риса справжнього християнина — це здатність покаятись.

          В сьогоднішній Росії ми і близько цього не бачимо.

          На жаль, на жаль.

          Якою ви бачите Україну після війни? Що назавжди зміниться в цій державі на краще?

          До кінця важко це сказати, але є кілька думок. Найперше, — справді ми, які пережили війну, будемо дуже глибоко розуміти і шанувати гідність людської особи і людського життя. Бо ті, які бачили війну, ті, які бачили смерть, це вони ніколи не забудуть. Ми все відбудуємо, наші міста і села будуть кращими, ніж до війни. Можливо, ця війна буде остаточною крапкою в тому всьому, що ми назвали «совок», починаючи від архітектури і закінчуючи самим суспільним державним устроєм. Сподіваюся, що ми остаточно позбудемося того совєцького бачення людини, як інструмента чи гвинтики великої машини, а будемо шанувати людину і гідність її життя. Друга річ. Переконаний, що ми будемо вміти дбати про спільне благо, бо після розпаду Совєтського Союзу маятник колихнувся в інший бік. Там була надмірна колективізація. А коли це все розсипалося, маятник хитнувся в іншу сторону. Ми потрапили в культуру чи обставини надмірного індивідуалізму. Коли власна вигода, власна користь, власне збагачення, навіть власне щастя стало своєрідним ідолом. І ми часами не вміли розуміти, оцінювати те, що є спільним благом, а тепер ми розуміємо: можемо перемогти Росію, коли всією громадою захищатимемо батьківщину. Українська армія — це армія всенародна. Вчителі, науковці, бізнесмени лишили все і пішли воювати, бо це спільна справа. Вони пішли воювати за краще майбутнє своїх дітей, за свою незалежну державу. Ми починаємо розуміти, що держава не є щось вороже до мене, проти якого я мушу боронитися, навіть з корупцією, відплачуючи, щось від неї крадучи. А держава — це спільне благо та умова мого виживання і мого гідного буття. Наступне — це є солідарність. Ми бачимо, без солідарності не тільки всередині нашого народу, але й цілого світу з Україною, нам не встоятися. Солідарність із тими, хто є в найбільшій біді. Солідарність рятує життя. Це вміння помагати один одному в біді.

          Ви раніше казали, що Різдво обов’язково треба святкувати і радіти цьому святу. А як щодо таких подій, як день народження?

          Варто розмежувати ці речі. Між ними є подібність і відмінність. Коли ми говоримо про святкування Різдва чи навіть Великодня, ми говоримо про святкування певної дійсності, яка виходить поза межі людського горизонту. Святкувати Різдво означає прийняти дар від бога, дар його єдинородного сина, дар його радості. В найтяжчих часах наш народ святкував Різдво. Наші упівці в криївках колядували. Наша підпільна церква, коли я був дитиною, для нас святкувати Різдво в часах войовничого атеїзму навіть перетворювалося на прояв такого соціально-політичного протесту. Міліція ганяла колядників, які під вікнами співали коляди. Більше того, ми з колядок вчилися істин християнської віри. Тому, якщо йдеться про те, що хоче Господь Бог подарувати нам, не біймося його прийняти, тому не біймося святкувати. Коли ж йдеться про інші обставини: дні народження, ювілеї, то закликаю до мудрості, виваженості. Психологи говорять, що ворог хоче нас впровадити в тотальну депресію. Він хоче у нас забрати позитивні емоції, щоб ми завжди плакали, щоб ми не мали, щоби відновити свої психічні, фізичні сили. Тому давайте їм не дамо такого задоволення. Нам потрібно зберігати гігієну праці і відпочинку, навіть під час війни. Якщо йдеться про світську розвагу, можливо, гучні вечірки, то, можливо, це не слід робити. Але коли йдеться про найменше і необхідне для збереження психічного і фізичного здоров’я, то це треба обов’язково виконувати. Пригадую поради мудрої психологині, яка говорила: коли ви сидите в бомбосховищах, дбайте про чистоту тіла, мийтеся, чистіть зуби кожного дня, дбайте про свою гігієну. Так само поступають наші солдати на фронті. Є той мінімум необхідного для збереження духовної, психічної і теж фізичної рівноваги, і цей мінімум треба зберігати за будь-яку ціну.

          Щодо дат церковних свят: ви зустрілися нещодавно з Епіфанієм, головою ПЦУ, — обговорили, що варто створити спільну робочу групу. Розкажіть, як буде відбуватися цей процес далі?

          Спочатку трішки для розуміння. Почалася історія так званих календарних війн ще у кінці 16 століття, коли тільки Григоріанський календар був впроваджений. Тоді польський король Стефан Баторій насильно намагався впровадити новий стиль у своїй державі. Ви знаєте, тоді і православна сторона, і унійна сторона київської метрополії опинилися жертвами насильницького адміністративного тиску з боку держави. І вочевидь, його не сприйняли. Тут абсолютно нічого спільного з Москвою. Епіцентром тогочасного періоду календарної війни стало місто Львів. Тоді насильно закривались храми. Виганялися священики і вірні з храмів, коли вони хотіли святкувати Різдво за Юліанським календарем (7 січня). І це залишило глибоку рану в пам’яті, як православних наших братів, так і нас, греко-католиків.

          Реформу треба робити однозначно. Але як суспільство переконати цю реформу підтримати? Наша церква, зокрема в Галичині і сучасній Польщі, розуміє, що календарна реформа серед багатьох наших людей буде сприйнята як перехід на польський календар.

          Завдання церковних лідерів — бути чутливими до дискусії, навіть до політичних навантажень, які тема календаря може мати, але дбати про добро нашого народу. І робити те, що є правильне не тільки те, що всім подобається. В сучасних обставинах маємо унікальну ситуацію, яку неможливо обійти увагою. Наше суспільство вимагає календарної реформи. І ми до цього дуже серйозно ставимося.

          Сьогодні у нашій церкві ми бачимо, що кількість тих, які свідомо, не політично, по-церковному, бажають нового стилю, неуклінно зростає. Сьогодні таких найбільше є на заході України і в Києві. Ось і ми про це якраз вели розмову з його блаженством Епіфанієм. Тому що ми хочемо перехід на новий стиль робити разом. Ми повинні розуміти, яка кількість людей це підтримає, щоб мінімалізувати внутрішні напруги. Нам сьогодні треба це трошки деполітизувати. Ми запропонували православній стороні створити спільну робочу групу, яка б могла обмінюватися досвідом. В нашій церкві є більший досвід календарної реформи, наші брати православні тільки його здобувають. Дозвіл святкувати Різдво тільки 25 грудня — це своєрідний крок, щоб побачити, як реагуватимуть віряни. Коли я отримав з рук його блаженства на зустрічі новий календар церковний Православної Церкви України на 2023 рік — це був юліанський календар. Цікавий жест.

          Тобто, ми будемо працювати разом і наші патріотичні сили вже не будуть нам закидати, що ми полонізуємо когось, коли бажаємо рух до Григоріанського календаря.

          Наступне Різдво пройде за новим стилем в обох церквах?

          Давайте ми собі [цього] побажаємо, добре? Побажаємо змін разом. Я дуже цього хочу, і ми будемо все робити, щоб це вдалось. Я є оптимістом, хоч намагаюся бути посередником між двома крайнощами. В кожній церкві є група прогресистів, є група традиціоналістів. Ось треба переконати, що календар — це питання не догматичне. Календар — це умовність, якої треба домовитися. Хтось швидше готовий переходити, хтось ще не готовий. З іншого боку, усе це скеровує наші енергії в іншому руслі замість того, щоби сконцентровувати для вирішення найбільшої екзистенційної проблеми нашого часу — війні. А ми починаємо дискутувати, коли щось святкувати. Була думка: коли горить хата, то не час дискутувати, на яку стіну які ікони вішати.

          Автор: Дмитро Бобрицький

          Джерело: NEW VOICE

          Читай також

        • Тома Аквінський ― Ангельський Доктор
        • Молитва до Духа Святого
        • Бути з Богом, який нізащо тебе не покине 
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 5 / 5. Vote count: 3

            No votes so far! Be the first to rate this post.