Чи буде Папа Лев XIV наслідником спадщини Папи Лева XIII?

Не промовивши жодного слова, кожен новообраний Понтифік вже робить певну заяву. І цією заявою є вибір імені.

 Історична тяглість

 Кардинал Роберт Ф. Превост, ставши 267-им Наступником апостола Петра, обрав ім’я Лев XIV. І хоч в історії Церкви це ім’я не є рідкісним та пов’язане із багатьма видатними постатями, вибір є очевидним відсиланням до попередника - папи Лева XIII.

Загалом це ж ім’я носили такі видатні постаті Церкви, як папа Лев I Великий (440–461), за якого розпочалося зростання папства, було засуджено монофізитство та здійснено успішний спротив гунам на чолі з Аттілою, які намагалися захопити Рим; папа Лев III (795–816), який коронував Карла Великого імператором у 800 році; папа Лев IV (847–855), що укріпив Римські мури навколо Ватиканського пагорба, знані сьогодні як «Леонівські стіни», застерігаючись нападів сарацинів; папа Лев VIII (963–965), будучи мирянином був призначений понтифіком імператором Оттоном І після скинення папи Івана XII, тож сьогодні вважається істориками антипапою; папа Лев IX (1049–1054), який запам’ятався активними реформами задля поборення симонії та николаїзму, але за понтифікату якого сталася Велика схизма із Сходом, - хоч трішки він до неї не дожив; папа Лев X (1513–1521) – папа епохи Відродження, визначний покровитель мистецтва, під час понтифікату якого сталася Реформація, тож саме йому належить відлучення Мартіна Лютера від Церкви; папа Лев XII (1823–1829), який увійшов в історію як консерватор після Наполеонівських воєн та той, хто відродив практику проведення ювілейних років, оголосивши 1825 рік Святим роком, що сприяло паломництву до Риму; і врешті, папа Лев XIII (1878–1903), на якого, очевидно, насамперед орієнтувався Роберт Френсіс Прево, обираючи собі імʼя.

 Папа соціальної доктрини Церкви

Папа Лев XIII заслуговує на те, щоб називатися батьком-засновником католицької соціальної доктрини в сучасну епоху, а його енцикліка «Rerum Novarum» є її основоположним документом.

Католицька Церква навчає соціальній моралі протягом багатьох століть. Цей корпус вчень включає такі моральні принципи, як гідність і недоторканність людської особи, право на приватну власність, умови для справедливої війни та багато іншого.

Однак, зі зміною соціальних умов, соціальна доктрина Церкви безперервно розширюється, щоб охопити нові питання.

Загальновідома під назвою «Про становище робітничого класу», довга «Rerum Novarum» викладає корпус папського вчення у відповідь на стан індустріального суспільства наприкінці XIX століття. Таким чином, як каже католицький письменник Роберт Роял, енцикліка Папи Лева 1891 року «з того часу формує католицьке соціальне вчення».

 Раннє життя та походження

Майбутній папа Джоаккіно Печчі народився 2 березня 1810 року в Карпінето, містечку в гірській місцевості на південь від Риму. Був шостою дитиною в родині італійського дрібного дворянина. Будучи талановитим учнем, він навчався в Римському коледжі та Академії шляхетного духовенства, а відтак у Римській школі підготовки майбутніх членів Ватиканської дипломатичної служби. Він був висвячений на священника у 1837 році.

Отець Джоаккіно Печчі розпочав свою кар'єру як адміністратор у Папській області — спочатку як губернатор Беневенто, а потім Перуджі. У 1843 році папа Григорій XVI призначив його нунцієм у Бельгії. Але там він вплутався в суперечку з урядом щодо політики в галузі освіти, і бельгійський король просив про його відкликання. Потім його було призначено архиєпископом Перуджі, посаду, яку він обіймав з 1846 по 1878 рік. Натомість кардиналом його було призначено у 1853 році.

Після 31-річного понтифікату блаженного Пія IX, кардинали на конклаві для обрання його наступника, очевидно, хотіли когось, хто був би тимчасовим папою — на посаді достатньо довго, щоб скоригувати політику свого попередника, але потім залишити сцену. Кардинал Печчі, якому наближалося 68 років і який, як вважалося, мав слабке здоров'я, здавалося, відповідав обом вимогам. Його було обрано 20 лютого 1878 року. 

Безсумнівно, на подив виборців, папа Лев продовжив своє служіння протягом 25 років, що зробило його понтифікат третім за тривалістю в історії, після понтифікату Пія IX та папи Івана Павла II.

У політичному плані він досяг обмеженого, але реального успіху, особливо в Німеччині, де відчуження між урядом і Церквою було значною мірою згладжено. В інших місцях — і особливо у Франції та Італії — покращень було мало або взагалі не було. Але поза сферою політики, роки його понтифікату відзначилися значним зростанням Церкви в багатьох місцях, а також постійним розширенням місіонерських зусиль.

Про папу Лева XIII говорили, що в доктринальних питаннях він був таким же традиціоналістом, як і папа Пій IX, і навіть брав участь у написанні відомого папського «Силабу помилок». «Форма солодка, але суть абсолютна», — зазначив про нього італійський журнал.

Лев також продовжував сподіватися на повернення світської влади папства, принаймні в Римі, якщо не в решті колишньої Папської області, яка на той час міцно перебувала в руках уряду об'єднаної Італії. Але він привніс своїм понтифікатом порівняно м’яку манеру самовираження, а також щире бажання примирення між Церквою та світською культурою, що формувалася наприкінці XIX століття.

На інтелектуальному рівні однією із його найважливіших дій було сприяння відродженню думки святого Томи Аквінського, великого філософа та богослова XIII століття.

Для папи Лева це було не вправою в антикваріанізмі, а способом використання постійних ресурсів, які можна знайти в думках людини, яку він у своїй енцикліці 1879 року «Aeterni Patris» назвав «особливим оплотом і славою католицької віри». Він закликав єпископів приєднатися до нього у просуванні томістичних досліджень і заснував академію з цією метою в Римі.

Значною мірою завдяки таким зусиллям перша половина XX століття принесла розквіт томізму, пов’язаного з такими католицькими мислителями, як Жак Марітен, Етьєн Жільсон та Йозеф Піпер.

«Rerum Novarum»

Але особливо виділяються два інші документи папи Лева XIII. Один з них – «Rerum Novarum», датований 15 травня 1891 року.

 Відповідаючи на те, що він називає «соціалізмом» – у широкому сенсі, що включає будь-який соціальний рух чи школу думки, що виступають за скасування приватної власності – папа Лев тут рішуче захищав право приватної власності як природне право та необхідну основу для здійснення інших прав. Але при цьому він став на бік робітничого класу, стверджуючи такі речі, як право працівників на гідні умови праці, справедливу заробітну плату, профспілки та право на страйк.

Велика новизна «Rerum Novarum» полягає не в тому, щоб відстоювати ці ідеї, а в тому, що їх тут відстоює папа Римський, що історик Імон Даффі називає «дійсно революційним».

Для американських католиків особливо цікаво, що одним із факторів, що вплинули на мислення папи Лева XIII під час написання «Rerum Novarum», був захист кардиналом Джеймсом Гіббонсом з Балтимора ранньої робітничої організації під назвою «Лицарі праці», коли сам папа схилявся до засудження цієї групи як таємного товариства.

Це втручання лідера американської ієрархії, яке невдовзі відобразилося в проробітничій позиції енцикліки Лева XIII, допомогло Церкві стати на бік трудящих у критичний момент історії робітничого руху.

У цьому відношенні варто відзначити вступ до «Rerum Novarum», який розглядає енцикліку в контексті соціальної напруженості свого часу. Пишучи про «дух революційних змін», що тоді панував у світі, папа Лев сказав:

 «Елементи конфлікту, що зараз вирує, безпомилкові: у величезному розширенні промислової діяльності та дивовижних відкриттях науки; у змінених стосунках між працедавцями та робітниками; у величезних статках кількох осіб та цілковитій бідності мас; у зростаючій самостійності та тісніших взаєминах робітничих класів; а також у панівному моральному виродженні... Немає жодного питання, яке б глибше вразило громадську свідомість».

Як папа, Лев XIII правив у виразно монархічному стилі. Але він також був, за словами папського літописця, «людиною глибокої, консервативної побожності». Він помер 20 липня 1903 року у віці 93 років – найстаршою людиною, яка досі обіймала катедру Петра, і, завдяки «Rerum Novarum», також серед найвпливовіших.

 Папа Лев XIII та українська Церква

Насамперед, звертаючи погляд на понтифікат папи Лева XIII, уваги заслуговує його енцикліка «Orientalium dignitas», видана у 1894 році. Оскільки Українська Греко-Католицька Церква є однією із Східних Католицьких Церков, вона стосується і нас. 

 Основним лейтмотивом цього документу стали слова: «Східні Церкви заслуговують великої пошани, бо від самих початків християнства вони були знаряддям спасіння для народів і зберегли непорушною апостольську віру та обряди, освячені віками». За його словами, «жодна частина Христової Церкви — ні Західна, ні Східна — не має права вважати себе вищою за іншу. Всі вони рівні в гідності, бо всі є частиною Тіла Христового». Це ж стосується й питання обрядовості: «Священне є те, що встановлено отцями, освячено кров’ю мучеників і утверджено століттями. Ці Східні обряди є правдивим вираженням католицької віри й не повинні бути змінені чи зневажені».

Натомість метою стосунків папа Лев XIII пророчо бачив те, що у теперішньому часі ми часто означуємо як «єдність у розмаїтті»: «Наша мета — не уніфікація через поглинання, а єдність через любов, повагу і вірність Христові. Тому закликаємо зберігати все, що належить до спадщини Сходу, якщо воно не суперечить вірі».

Далі уваги заслуговують теплі стосунки між папою Левом XIII та митрополитом Андреєм Шептицьким, які розпочалися ще задовго до митрополичого служіння останнього. У 1888 році молодий Роман Шептицький відправляється у подорож до Риму, де має нагоду зустрітися із Римським Архиєреєм. Саме на аудієнції у Святішого Отця він повідомляє йому про свій намір стати монахом, і то у Василіянському чині. Папа Лев XIII благословляє молодого юнака на цей крок та, відповідно, на перехід у східний обряд. «Це гарно! Це тішить мене!... Ми не здаємо собі ще тепер справи, яка буде їх (василіян) місія на Сході! Велика і гарна!... Для Вашого покликання передаю вам моє спеціальне благословення», - мовив тоді, за словами самого Андрея Шептицького, папа Лев XIII.

Згодом у 1899 році Андрей Шептицький, ще відносно молодий ієромонах-василіянин, був призначений єпископом Станіславівським, а вже у 1900 — митрополитом Галицьким і архиєпископом Львівським, главою УГКЦ. Це призначення було затверджене папою Левом XIII, що стало виразом високої довіри до Шептицького з боку Святого Престолу.

Надалі папа Лев XIII активно підтримував реформи Чину святого Василія Великого, які мали на меті відновити духовну дисципліну, освіту та місіонерську діяльність. «Шептицький як василіянин був продуктом цієї реформи, а отже — носієм модерної й динамічної візії східного католицтва, яку папа Лев XIII заохочував», - стверджую Юрій Підлісний у своєму дописі.

1880 року папа Лев XIII встановив у Католицькій Церкві окремий літургійний спомин святих Кирила і Методія. Це відбулося у контексті публікації енцикліки «Grande Munus». Доречі, це свято в Українській Греко-Католицькій Церкві вже не за горами – 11 травня.

У 1893 році Лев XIII призначив тодішнього главу УГКЦ митрополита Сильвестра Сембратовича кардиналом. Це було визнанням значення УГКЦ та її ієрарха на загальноцерковному рівні.

 А у 1897 році саме папа Лев XIII заснував Руську колегію, яка тепер носить назву Української папської колегії Святого Йосафата на пагорбі Джаніколо у Римі. Саме у цій колегії сьогодні проживають українські студенти, які здобувають освіту у папських університетах. Цього дня папа Лев XIII видав документ «Paternam Benevolentiam» («Батьківська доброзичливість»), у якій проголосив про створення колегії для українських клириків «на більшу славу Божу, на честь і користування українського народу, на плекання надії української Церкви».

Історичні джерела також свідчать, що папа Лев XIII серйозно розглядав можливість підвищення Галицької митрополії до рангу патріархату. Повідомляється, що план створення Українського католицького Патріархату, який мав би включати також єпархії із Закарпаття, був розроблений Конгрегацією поширення віри у 1897 році. Пропонованим тимчасовим центром для цього патріархату був Львів.

Незважаючи на папський інтерес та розробку плану, ідея не була реалізована за життя Лева XIII. Основними перешкодами були політичні обставини. Існував значний опір з боку різних партій, зокрема польських та угорських єпископів. Уряд Австро-Угорської імперії, який контролював тогочасну територію, де проживала більшість українських греко-католиків, також відіграв певну роль у перешкоджанні реалізації цього плану.

Хоча патріархат на той час ще не був заснований, розгляд цієї ідеї Левом XIII та кроки, зроблені для її вивчення, були значними. Це продемонструвало папське визнання зрілості та потенціалу Української Греко-Католицької Церкви та підживило прагнення до патріархального статусу, які продовжуватимуть розвиватися в майбутньому.

 Папа Лев XIII завершив свій понтифікат 20 липня 1903 року, відійшовши до Господа у віці 93 років. Його понтифікат тривав 25 років, 5 місяців і 1 день, і вважається третім за тривалістю в історії Католицької Церкви після пап Пія IX та Івана Павла ІІ. Свій внесок у служіння Католицької Церкви та розвиток відносин з Української Греко-Католицькою Церквою він вже здійснив. Тепер настала черга кроків зі сторони Папи Лева XIV, який недаремно обрав собі це ім’я.

Отець Іван Вихор