Єпископ Ігор Ранця: «Під покровом Марії, у світлі Ісуса»

Після тривалого періоду без правлячого архиєрея Єпархія Святого Володимира Великого в Парижі, яка охоплює Францію, Бельгію, Нідерланди, Люксембурґ і Швейцарію, отримала нового єпископа. Ним став владика Ігор Ранця.

В інтерв’ю владика Ігор Ранця розповідає про свій шлях до єпископства — від світського науковця до священника і aрхиєрея. Він згадує переломні моменти, які визначили його вибір служіння, перші кроки у духовному житті та рішення, що вимагали внутрішньої сміливості й довіри до Божого поклику. Окремо владика зосереджується на досвіді служіння у Франції, який став для нього школою відповідальності, діалогу та зрілості, а також ділиться баченням свого архиєрейського служіння в єпархії, що сім років чекала на свого пастиря.

Служіння владики Ігоря у Франції розпочалося ще у 2014 році — з приїзду як семінариста останнього року формації. Дияконські свячення він прийняв у Львові, а священничі — у 2015 році в катедральному Соборі Святого Володимира Великого в Парижі. Відтоді отець Ігор ніс відповідальні служіння в єпархії — у катедральному соборі, в новоствореній парафії Усіх Святих у Венсені, в екуменічному діалозі, куріальних структурах єпархії, яку також представляв у Душпастирській раді Патріаршої курії. З 2022 року — був протосинкелом єпархії.

17 грудня у Паризькій катедрі Блаженніший Святослав очолив Чин найменування, під час якого отець Ігор склав ісповідання віри та присягнув на вірність Святішому Отцеві Папі Леву XIV і Главі УГКЦ Блаженнішому Святославу. А 18 грудня у храмі Святого Сульпіція відбулася Архиєрейська Божественна Літургія з хіротонією та інтронізацією нового єпископа. Богослужіння очолив Блаженніший Святослав у співслужінні з владикою Борисом Ґудзяком та владикою Глібом Лончиною.

Звертаючись до нововисвяченого Архиєрея, Глава УГКЦ наголосив: «Не бійтеся! Бо з вами є Господь. Це Він вас вибрав і освятив». Блаженніший Святослав також символічно назвав сім років очікування єпархії «часом дозрівання у Святому Дусі» та запевнив владику Ігоря у підтримці всієї Церкви.

Шлях до єпископства: покликання та виклики

— Владико Ігоре, яким був Ваш шлях до єпископства?

— Правду кажучи, не думав про це. Я мав свої мрії і бажання. Мені подобалася академічна сфера. На навчання в Духовну семінарію я вступив після п'ятирічного досвіду роботи в університеті. Тож вчився, розпізнавав, яким має бути моє покликання в межах мого священничого служіння.

Бачив себе завжди в академічній сфері, і тому, попри вже такий доволі пізній вік (у 36 років), я приїхав у Париж, щоб завершити ліцензіат і докторат з богослов’я. Зрештою, це було бачення Митрополита Львівського Ігоря, який наголошував, що нашій Церкві потрібні освічені священники, які працюватимуть інтелектуально, покликаючись при цьому на Патріарха Йосифа, який цінував науку. Владика Ігор кількаразово у приватних розмовах наголошував мені, що розпізнаючи свій шлях не слід концентруватися на тому, скільки маю років, а слід слухати, куди мене провадить Церква.

Я мав багато установок, мрій, бажань про академічну сферу. Старався наповнювати своє академічне життя змістом, щоб було не тільки навчання, а й служіння  знаннями, їх застосування, пробував їздити на богословські конференції та публікувати статті.

У міру того, як минав час і не було єпископа в Паризькій єпархії УГКЦ, і точилися певні розмови, то припускав, що мене можуть спитати про це служіння. Та нічого спеціально не робив у цьому напрямку, радше навпаки — намагався бути далеко від ієрархії. Вже знаючи дату свого єпископського проголошення, брав участь у богословських конференціях, до останнього тримався за академічну сферу.

— А зараз маєте змогу можете наукою займатися, чи увесь час займає єпископське служіння?

— Оскільки тут стільки чекали на єпископа, то логічно і відповідально з мого боку було б присвятити себе саме єпископському служінню, адже йдеться про людські життя, людські долі, про їхнє спасіння, про їхні духовні потреби. Але я б хотів захистити свій докторат, він написаний, і потребує лише доопрацювання після зауважень наукового керівника.

— Як відбулася екзистенційна перебудова від світського життя до духовного? 

— Я вчився, а згодом і викладав на географічному факультеті Національного університету ім. І. Франка. І далеко не завжди був близьким до Церкви. Лише на останньому курсі університету в мене почався пошук змістів, значень. Були внутрішні відчуття, щоби пірнути у служіння Церкві. Були різні особисті обставини, які спонукали відчувати певні екзистенційні кризи і думати над сенсом життя. Також мене захоплювала історія нашої Церкви, постаті, які її розвивали та формували, особливо Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий. 

Зміни відбувалися поступово. Щось назрівало, назрівало, потім «вибухало» — і це означало, що треба міняти певні речі в своєму житті, щоби бути тотожним собі. Не скажу, що я є людиною, надмірно зануреною в пієтизм, чи якісь тонкі духовні сприйняття світу. У мене зберігається доволі раціональний погляд на життя, та, можливо, саме він мене і спонукав до перебудови. 

Настав такий момент, коли я усвідомив: або змінюю своє життя, або воно не матиме сенсу. У мене доволі добре йшли справи в університеті, будувалася світська наукова кар’єра. І від цього треба було відмовитися. Це був вибір: або змінюся і буду собі тотожним, або продовжу, як було, але відчуватиму, що це не те, до чого прагну.

— Хто був першим, з ким поділилися думками про священство?

— Було кілька друзів, а також кілька священників на моїй парафії у Львові — Архикатедральному Соборі святого Юра, передусім, отець-настоятель Роман Кравчик. Вони усі мене підтримували, кажучи: «Семінарія - це по тобі видно. Ми собі ставили питання, чому ти так довго тягнеш?».

Я не говорив про це вдома, аж поки не склав вступні іспити. Так само нікому не казав в університеті, аж поки не був зарахованим у семінарію. Для мене момент вступу в семінарію був останнім тестом і, якби мені сказали «ні» і не зарахували б, думаю, що б це сприйняв, і би продовжив університетську карʼєру. Це був тест і перед Богом. Але я таки хотів, щоб мені сказали «так».

— Що найчастіше звучало у Ваших молитвах у той період?

— Чесно скажу, так співпало, що саме тих пів року, коли я вступав у семінарію, моя родина переживала певні виклики, і я молився багато за своїх близьких, і мало звертався до Бога про свої особисті потреби. Мав страх, що я йду в семінарію (а це фактично ізоляція від світу) саме тоді, коли треба бути ближче до сім'ї. Але перед тим складним періодом, я багато, протягом кількох років, молився у Соборі святого Юра перед Теребовлянською іконою Пресвятої Богородиці. Це було місце, де я міг усамітнитися, щоб розпізнати шлях.

— Був якийсь знак?

— Чітких знаків не було, але все сходилося на одному. Усе моє життя підказувало, що треба зробити цей крок — спробу вступу в семінарію.

Життя в Парижі та місія єпископа

— Ви вступили до семінарії у 30 років. Це вже свідомий вік. Чи були вагання через правила того часу?

— Так, мені ­навіть треба було отримати спеціальний дозвіл (диспензу), бо 30 років вже минуло. Усвідомлених вагань не було, але я тягнув із подачею документів у приймальну комісію семінарії чи не до останнього дня періоду прийому документів.

Пригадую, одного разу у Соборі св. Юра була якась подія, що Божественну Літургію служив тодішній ректор Львівської Духовної Семінарії Святого Духа (а нині Глава Церкви) отець Святослав Шевчук, з яким я ще не був знайомий. Він несподівано підходить до мене, і каже: «Всі мені так багато про вас говорять, а документів ваших у приймальній комісії щось нема та й нема? Не тягніть, або зараз, або ніколи!». Це стало остаточним поштовхом. Може й це було тим знаком, про який Ви питали.

— Після семінарії ви поринули в науку. Це було внутрішнє бажання чи розуміння потреби Церкви в освічених кадрах?

— Я був уже трошки старшого віку, коли закінчив семінарію. Багато священників у мої роки вже були парохами або будували церкви на Сході України, а я лише починав. Але я відчував потребу продовжувати навчання. Думав про Італію, владика Борис Ґудзяк, новопризначений екзарх для Франції, почав готувати нову команду. Він запросив мене, розповів про свої очікування. Він бачив Париж інтелектуальним центром східного християнства на Заході, і це мене цікавило. Я приїхав сюди в 36 років, почав вчити французьку мову. Це було не просто.

— Які були перші враження від взаємодії з людьми в Парижі?

— Люди потребують душпастирів. Можливо, вони не завжди усвідомлюють свої справжні духовні потреби, але вони тягнуться до Церкви. Їм потрібні глибокі, тверезомислячі священники, здатні провадити в складних обставинах життя. Їх пригортає обряд, краса богослужіння, але за цим криється щось більше.

— Ви викладали молоді, а тут, можливо, аудиторія інша?

— В університеті я працював зі студентами, та й тут у нас дуже багато молодих сімей. Та все ж підхід має бути іншим. Коли працюєш зі студентами, то формуєш людину за чіткою програмою. А тут людина приходить зі своїм індивідуальним запитом. Але є й дещо подібне: старше покоління часто не мало катехитичного вишколу через атеїстичний радянський період, тому їм треба просто викладати віру, християнські принципи моралі. Це дуже близько до педагогіки.

— Чи можна вважати вашу подячну промову при висвяченні в єпископи програмою вашої діяльності?

— Певною мірою так. Це не була систематична програма, та я хотів, щоб це було не просто слово подяки, а «програмне слово». Аби люди, які наповнили храм, почули перспективу. Щоб вони зрозуміли, ким я є і як я дивлюся на обставини.

— Які ваші перші глобальні кроки?

— Глобальних «революцій» не буде, бо в них немає потреби. Владика Борис задав єпархії дуже добрі тренди. Нам дещо перешкодила пандемія, війна і тривалий період вакантності престолу (ми щороку чекали на призначення єпископа, що заважало довгостроковому плануванню).

Я хотів би відновити традицію єпархіальних соборів — наш власний «синодальний шляхом». Це коли собирається духовенство, монашество і миряни. Також владика Борис ставив акцент на людські взаємини. Війна і відстані нас трохи роз’єднали, тому я хочу зосередитися взаєминах, а також на канонічній дисципліні та порядку. Церква не може бути хаотичною. Це містичне тіло Христове, це спільнота, але Церква має структуру.

Виклики асиміляції та війна

— Чи є загрозливою асиміляції українців за кордоном?

— Проблема є, особливо серед дітей. Для них рідною стає мова країни проживання. Це незворотний процес, і нам не треба з ним боротися — треба реагувати. Ми маємо відкриватися на душпастирство місцевими мовами. Це не означає знецінення української мови (вона нас об’єднує), але соціологічно досить великий відсоток людей асимілюється. Треба діяти мудро, щоб ці люди залишалися в Церкві.

Суботні та недільні школи відіграють колосальну роль. Завдяки їм діти вчать історію, географію, культуру України, вчаться писати. Наші священники там викладають катехизм. Діти не відмовляються від традицій (вишиванка, прапор), але мова для них часто є лише інструментом, а не елементом ідентичності.

— Як щодо Вселенськості Церкви? Чи ми не живемо в різних «бульбашках»?

— Це і є підкреслення вселенськості. Ми доповнюємо одне одного. В Україні — виклики війни, на Заході ми можемо більше підтримувати науку і богослов'я. Ми маємо бути глобальними, але при цьому відкритими до місцевого контексту. Наприклад, в Аргентині чи Бразилії, якщо я правильно оцінюю, це вже добре зроблено, у Європі ми ще часто закриті на своїй українськості. Але ми єдині довкола Києва і нашого Патріарха.

— Ви говорили про протидію дезінформації. Як це робити тут, коли поруч — великі російські центри?

— Ми не маємо таких потужностей, як ворог. Але сама наша присутність — це вже антипропаганда. Коли я спілкуюся з французьким єпископатом, через мою присутність змінюється дискурс, який раніше формували представники російської церкви. Треба працювати на рівні особистих стосунків. Пропаганда сама себе знищує своєю навалою неправди.

Сім’я та криза покликань

— Війна підсвітила проблеми нетривкості сімей. Як Церква може впливати на це?

— Сім’я — це базова підвалина. Багато травм, які ми списуємо на війну, насправді виходять із проблем у сім’ї. Жінки, які поїхали і знайшли інших чоловіків, чоловіки, які отримали травми і залишаються самотніми — це кризи, до яких ми не завжди готові. У семінаріях немає готових алгоритмів для таких ситуацій. Наслідки цього будуть тривати роками. Це значно серйозніші руйнування, ніж руйнування міст і сіл. Ми намагаємося працювати індивідуально з тими, хто шукає допомоги.

— Як достукатися до молодих людей, які кажуть: «Я ні в що не вірю»?

— Через добрі взаємини, через любов і прийняття. Христос спочатку приймав людину такою, як вона є, а потім провадив до правди. Ми не маємо закриватися. Ми не маємо відмовлятися від правди, але мусимо бути відкритими до діалогу. Нам треба переосмислити місійність — це не просто проповідь на вулиці. Нам треба вчитися вести дискусію в суспільстві на різні теми.

— Говорять про кризу покликань до священства та монашества. Що ви думаєте?

— Я не поспішав би думати в категоріях паніки. Можливо, ми занадто звикли бачити Церкву лише як єрархію священників. Але миряни теж мають покликання. Нам треба доручати багато речей освіченим, талановитим мирянам, які люблять свою Церкву.

Щодо монашества — можливо, ми мало робимо, щоб про нього розповісти про нього. У Парижі жодне згромадження не проводило акцій, щоб розповісти хлопцям чи дівчатам про монаше життя. Нам треба не панікувати, а діяти.

Єпископ як менеджер

— Чи відчуваєте ви потребу вдосконалити менеджерські навички?

— Дуже сильно. Хоч місія єпископа — не бути менеджером, та без цього неможливо. Головне — створювати команди. Для молодих єпископів у Франції організовують формаційні курси, і я сподіваюся їх відвідати. Церква — це таїнство, та вона в суспільстві, тому ми маємо використовувати прогресивні засоби управління. Наша синодальність — це, власне, і є те управління, до якого давно прийшли великі міжнародні корпорації. Нам треба більше вчитися в суспільства, в якому живемо.

Підготувала Наталія Павлишин