КОЛИ НАРЕШТІ?

Цими днями в Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій I та Папа Лев XIV обійнялися,  помолилися разом у патріаршій церкві Святого Георгія, обмінялися дорогими подарунками, благословили вірних і навіть підписали спільну декларацію. У ній вони вже в першому абзаці з надією дивляться у майбутнє у напрямку "очікуваного відновлення повної єдності (full communion) між нашими сестринськими Церквами", висловлють бажання далі шукати рішення, яке дозволило б щороку святкувати Воскресіння разом, рішуче відкидають використання Божого Імені для виправдання насильства. На фоні 1700-ліття Нікейського Собору та першої закордонної подорожі нового Папи до Туреччини цей жест знову підіймає питання: "То коли вже, нарешті, буде єдність?"

Гортаючи стрічку новин та деякі коментарі на фб, зауважив, що багато хто сприймає такі зустрічі як майже "фініш": є спільна молитва, спільна заява, сильні слова про мир. З’являються ентузіастичні коментарі: "Ще трохи, і вже будемо служити разом спільну Літургію!" Інші реагують скептично: "Такі декларації вже були, а поділ лишився" чи "далі що? Чого ще бракує?"

Ів Конгар показував, що Велика Схизма була не лише набором богословських суперечок між Римом і Константинополем, а довгим звиканням до поділу як норми: Церкви будували паралельні структури і, що за цим ішло, все менше потребували чи реально прагнули спільності. Я думаю, що в цьому діагнозі, який поставив Конгар, є щось дуже тверезе й для сьогодення. Поєднання між Церквами та зцілення не може бути одномоментним актом, який нам скинуть "з балкону" Фанару чи Ватикану. Воно вимагає навернення та зцілення пам’яті, смиренного та чесного перегляду власної історії й готовності визнати, що інша традиція зберегла усі дари (особливо ті, яких бракує нам) – саме так Конгар формулює свою ідею "єдності в плюралізмі", а не повернення схизматиків до нас.

Карл Ранер писав, що благодать і діяння Святого Духа не замикаються у видимих кордонах Католицької Церкви. Слава Богу! Його концепція ієрархії істин дозволяє розрізняти те, що стоїть у центрі християнської віри (Трійця, Христос, Євхаристія), і те, що важливе, але історично зумовлене – наприклад, конкретні канонічні моделі примату. Це відкриває простір для того, щоби жити реальною спільністю в тому, що найважливіше, не заперечуючи складних тем, які ще потребують опрацювання]. Я вважаю, що без такого розрізнення ми або впадаємо в наївність (усе вже те саме), або в параліч (доки не вирішимо всього – нічого не можна робити разом).

Тут варто згадати і Едуарда Скілебекса. Про нього чомусь мало згадують, а він далі, та як ніколи актуальний. Скілебекс наполягав, що богослов’я має виходити з низів, тобто з живого та конкретного досвіду людей, з тих місць, де вони реально переживають спасіння чи його відсутність. Церква впізнається там, де люди відчувають визволення, надію, справедливість, де слово про Христа стає Тілом в історії. У цьому сенсі питання єдності – це не тільки питання спільного документа, а питання того, чи бачимо ми та інші люди поранені війною, бідні, біженці перед собою одну християнську спільноту, яка діє солідарно, чи роздрібнені таблички різних юрисдикцій.

Якщо серйозно подивитися з цієї перспективи, то жест Папи Лева й Патріарха Варфоломія матиме сенс лише тоді, коли його почнуть перекладати на конкретну мову реального життя: змішані сім’ї, де католики й православні уже тепер разом моляться; парафії, які підтримують громаду іншої традиції під час війни; священники, що організовують спільні молебні, реколекції, дні віднови... Я думаю, що саме тут вирішується, чи декларація залишиться «подією в новинах», чи стане частиною живої історії Церкви.

Коли я роздумую про відновлення сопричастя, то згадую календарну реформу у моїй церкві. Думаю, що аналогія, може дещо спрощена, натомість дуже показова. Памʼятаю жваві дискусії у соцмережах напередодні 25 грудня. Спершу визріває досвід "знизу": люди просто не розуміють, а іноді навіть болить, що в одній родині Різдво святкують у різні дні, що церковний і суспільний ритм взагалі не збігаються. І я добре пам’ятаю (та й чув від інших), як задовго до офіційних рішень чимало родин – у тому числі й священничих (!) –  сідали до Різдвяного столу вже 25 грудня. Спершу іноді по-тихому, не до кінця офіційно, потім вдруге, святкуючи вже гучно і офіційно 7 січня. А потім це ставало чимось цілком природним: діти мали канікули, у школі й на роботі говорили про Різдво (особливо в наших церквах за кордоном)  – чи не логічно, що християнська родина теж мала би перейти на такий ритм? У певному сенсі календар уже змінився в їхньому житті задовго до того, як змінився в офіційних документах...

Чи не те саме станеться й з єдністю? Виникають локальні ініціативи, дискусії, експерименти. Лише потім Синоди та єпархії, інколи з запізненням, оформлюють те, що вже дозріло в Божому народі. Коли на місцях стане по-справжньому "незручно" жити в поділі, коли ми фактично будемо діяти як одне Тіло Христове, тоді, думаю, структура буде змушена нас наздоганяти.

Тож, коли буде єдність? Якщо дивитися тільки "згори", то коли до нас "як манна з небес" впаде нова велика декларація. Якщо ж дивитися в дусі Конґара, Ранера та Скілебекса, то, думаю, вона настане тоді, коли наше щоденне життя вже не вкладатиметься в рамки поділу. Коли християнські школи, університети, монастирі й парафії вчитимуться діяти як одне Тіло не ділячись на конфесії, ще до того, як це буде юридично оформлено.

Богослов’я "знизу" означає: не чекати, поки Рим і Константинополь усе вирішать за нас, а вже зараз жити так, якби Христова Церква справді була одна. Я думаю, декларації Папи й Патріарха тоді не будуть магічним стартом єдності, а радше пізнім, але важливим визнанням того, що Святий Дух давно працює внизу – у житті звичайних віруючих, які, попри різні календарі й юрисдикції, насправді належать до одного Христа.

30.11.2025, Мюнхен

Vyacheslav Okun SJ