Молоді недостатньо просто бути в Церкві. Їй потрібен простір, щоб її творити
Чого українська молодь за кордоном очікує від Церкви? Що показало соціологічне дослідження та які виклики для молодіжного душпастирства окреслив Форум душпастирства молоді в Римі?
Форум душпастирства молоді в Римі зібрав молодіжних душпастирів і лідерів з європейських країн, де живе українська діаспора. Учасники говорили про потреби молодих українців, їхню участь у житті Церкви та про те, якою має бути молодіжне пасторальне служіння у сучасних умовах. Про результати дослідження, виклики та нові можливості для молодіжного душпастирствами поспілкувалися з о. Святославом Титуляком, директором Відділу душпастирства молоді Апостольського Екзархату.
— Отче Святославе, знаємо, що підготовці до Форуму передувало соціологічне дослідження, покликане краще зрозуміти, як живе українська молодь за кордоном, чим вона живе і чого потребує. Яку картину показало це дослідження?
Цифри дуже позитивні. Дослідження, яке проводила Патріарша комісія у справах молоді, охопило 302 молодих людей віком від 18 до 35 років, які проживають за кордоном. 12,6 % респондентів мешкають в Італії.
Передусім я побачив підтвердження того, що ми відчуваємо у щоденному душпастирстві. Молодь, яка сьогодні живе поза Україною, одночасно перебуває у кількох процесах. Вона адаптується до нової країни, будує своє професійне чи студентське життя, шукає друзів, намагається зрозуміти власне майбутнє, але водночас прагне не втратити своєї української ідентичності та духовного коріння.
Опитування було відкритим, тобто участь у ньому могли взяти всі охочі. Для майже всіх опитаних українська мова, культура і традиції залишаються невід’ємними складовими їхньої ідентичності, а 84,7 % респондентів називають відвідування української Церкви одним зі способів її прояву. Для мене це дуже важливий показник. Церква за кордоном — це не лише місце, куди людина приходить на богослужіння. Вона стає місцем зустрічі з Богом, але водночас і простором, де молода людина може почути українську мову, зустріти своїх ровесників, відчути культурну близькість і, зрештою, зрозуміти, що вона не сама.
— Якщо роль Церкви після виїзду за кордон для значної частини молоді зростає, то чого саме молода людина сьогодні очікує від парафіяльної громади? Які потреби найбільше проявилися в дослідженні?
Дуже часто ми думаємо, що молоді потрібно придумати якомога більше заходів, концертів, подій. Це однозначно потрібно, бо об’єднує молодь, але соціологія показує дещо глибше. Дуже виразно молодь говорить про духовні потреби. Вона потребує постійного духовного супроводу, молитви, Таїнств, відповідей на питання віри. Понад половина опитаних говорить про гостру потребу мати свого духівника.
Водночас, звичайно, є потреба у спільноті, зустрічах, творчості, поїздках, можливості самореалізації. З іншого боку, коли учасників дослідження запитували, чим для них є Церква, вони говорили не лише про молитву і Таїнства. Вони називали Церкву спільнотою, родиною, домом, безпечним простором, місцем духовного спокою та відновлення. Тому ми не можемо протиставляти духовність і спільнотність. Не можна сказати: або молимося, або спілкуємося. Молодій людині потрібні і одне, і друге.
— Але якщо спробувати піти ще глибше і підсумувати цю соціологічну картину, чого молодій людині найбільше бракує сьогодні в Церкві? Чого вона очікує від душпастирів?
Окрім, очевидно, участі у Святій Літургії, недостатньо, щоб молодь просто помолилася і пішла додому. Їй потрібно дати простір для дії, довірити конкретне завдання, відповідальність, дати можливість проявити ініціативу. Молода людина повинна відчувати: «Я тут не просто гість, я потрібний. Я можу щось запропонувати, щось організувати, взяти на себе відповідальність». У дослідженні серед можливих форм участі молодь сама називає організаційну допомогу, літургійне і молитовне служіння, роботу з дітьми та молоддю, волонтерство, благодійність, катехитичну діяльність, медійну та професійну допомогу.
Одна молода людина вміє фотографувати. Інша може вести соціальні мережі. Хтось грає на музичному інструменті. Хтось може організувати благодійну акцію. Хтось добре працює з дітьми. Хтось хоче проводити зустрічі або організувати поїздку. Тобто проблема не в тому, що молодь нічого не хоче робити. Часто питання полягає в тому, чи ми готові їй щось довірити. І тут дуже важливе слово — довіра. Якщо ми постійно будемо лише контролювати молодь, вона не виросте. Якщо дамо їй відповідальність, право на ініціативу і навіть право іноді помилятися, вона почне відчувати, що ця Церква також її.
Саме так. І тут ми підходимо до ще одного дуже важливого питання, яке проявилося в соціології, а пізніше дуже чітко звучало під час обговорень на Форумі душпастирства молоді: молодим людям бракує простору. Я маю на увазі простір у ширшому значенні. Це фізичний простір при парафії, де молоді люди можуть зустрітися, залишитися після Літургії, спілкуватися, щось разом організовувати. Але це також духовний простір, де молоду людину вислухають, де вона може поставити свої питання, отримати духовний супровід. І, зрештою, це простір для дії, де їй довіряють і дають можливість брати відповідальність. Тому один із головних викликів для нас сьогодні полягає не лише в тому, щоб привести молоду людину до Церкви, а в тому, щоб створити умови, в яких вона зможе відчути себе активною частиною Церкви.
— Отче Святославе, як Ви вважаєте, чи наші парафії сьогодні є тим простором, де молода людина може почуватися прийнятою, потрібною та знайти своє місце в церковній спільноті? І що нам, священникам та парафіяльним громадам, потрібно зробити, щоб створити таке середовище для молоді?
Насамперед хочу сказати, що сьогодні приблизно 95 % молодих людей, які приїжджають на великі заходи Апостольського Екзархату, — це молодь із наших парафій. І тут я щиро хочу подякувати нашим священнослужителям, які активно працюють із молоддю, гуртують її та створюють молодіжні спільноти.
У багатьох парафіях ми вже бачимо не одне покоління молодих людей, які пройшли через ці спільноти. Тому загалом ситуація виглядає досить позитивно. Звичайно, є і свої виклики. Особливо це стосується менших громад, де немає університетів, а молоді люди часто переїжджають до більших міст на навчання чи роботу. У таких парафіях створити активну молодіжну спільноту значно складніше, адже інколи молоді там просто дуже мало. Але я хотів би звернути увагу на іншу категорію молодих людей. Приблизно 5 % учасників наших великих заходів приходять до нас не через парафії, а завдяки соціальним мережам, особистим запрошенням чи рекомендаціям друзів. Серед них є і ті, хто ніколи раніше не був у церкві, але зацікавився нашими заходами, хоче познайомитися з іншими українцями та, можливо, стати частиною церковної спільноти.
Ми, як Відділ душпастирства молоді, можемо організовувати багато подій у Мілані, Римі та інших великих містах Італії. Можемо через соціальні мережі залучати нових людей, створювати цікаві програми, організовувати зустрічі та допомагати молоді відкривати для себе Церкву. Але уявімо чисто гіпотетичну ситуацію. Підкреслюю, що в нас так немає, просто хочу змоделювати історію, щоб якнайзрозуміліше відповісти на запитання. Після чудової дводенної події молода людина підходить до мене і запитує: «Отче, а де у моєму місті в Італії є українська церква?». Я даю їй конкретну адресу нашої парафії. Вона приходить туди, бере участь у Божественній Літургії, але до неї ніхто не підходить, ніхто не знайомиться, ніхто не запрошує долучитися до спільноти. Навпаки, на неї дивляться як на чужу чи незнайому. А якщо ще хтось зробить зауваження: «Тут не стій, так не роби, туди не дивися», то є велика ймовірність, що ми більше ніколи не побачимо цю молоду людину в церкві. І тут виникає дуже важливе запитання: чи готові наші парафії приймати нових людей? Чи є в наших громадах простір, де молода людина може відчути, що вона потрібна, що її тут чекали і що вона є частиною цієї спільноти?
Саме тому наше завдання як священників полягає не лише в тому, щоб приводити молодь до храму, але й у тому, щоб виховувати наші парафіяльні спільноти до відкритості, гостинності та прийняття нових людей. Ми повинні створювати при парафіях середовище, у якому молоду людину зустрінуть, приймуть, підтримають і супроводжуватимуть. Простір, де вона зможе не лише прийти на Літургію, але й знайти друзів, розвиватися, реалізовувати свої таланти та поступово ставати активною частиною церковного життя. Адже недостатньо лише запросити молоду людину до Церкви. Потрібно зробити все, щоб вона захотіла в ній залишитися.
— Власне, пошук відповіді на ці потреби став одним із завдань Форуму душпастирства молоді, який відбувся 8–10 вересня 2026 року в Римі. Що це був за Форум і якою була його мета?
Форум мав на меті об’єднати молодіжних лідерів і душпастирів, які працюють з українською молоддю за кордоном, переважно в європейському середовищі Української Греко-Католицької Церкви. Форуму передувала серйозна підготовка. Зокрема, Патріарша комісія у справах молоді на чолі з владикою Браєном Байдою та його командою провела соціологічне дослідження, про яке ми говорили. На Форумі були присутні миряни, голови різних молодіжних спільнот, священники, богопосвячені особи. Головним завданням було визначити виклики, з якими сьогодні стикаються молодь і ті, хто з нею працює, а також зрозуміти, куди нам рухатися далі і на чому зосередити молодіжне душпастирство найближчим часом.
— Соціологія дала певну картину, а Форум став місцем її осмислення разом із тими, хто безпосередньо працює з молоддю. Які основні виклики вдалося визначити?
Ми визначили й описали для себе багато викликів, які не буду перелічувати, а зосереджуся радше на рішеннях. Якщо узагальнити, то все зводиться до того, що молодь потребує бути у спільноті, потребує супроводу і простору, де може діяти.
— Виходячи з цих викликів, який напрямок було визначено пріоритетним для молодіжного душпастирства Апостольського Екзархату в Італії?
Для нашого Екзархату в Італії було визначено головний пріоритет молодіжного душпастирства на 2027 рік: створення, розвиток і супровід припарафіяльних молодіжних спільнот. Багато з названих викликів ми вбачаємо можливим вирішувати саме за допомогою молодіжних припарафіяльних спільнот. Для молодої людини надзвичайно важливими є ровесники. З віком ці рамки дещо стираються. Доросла людина може легко почуватися в середовищі, де є люди різного віку. Для підлітка або молодої людини все інакше. Їй дуже важливо бачити поруч тих, хто проживає подібний період життя, має схожі питання, труднощі, пошуки.
Можна мати прекрасну парафію, але якщо молода людина приходить туди і не бачить нікого свого віку, дуже швидко може виникнути відчуття: «Це хороше місце, але воно не для мене». Саме тому припарафіяльна молодіжна спільнота має для нас стратегічне значення. Дослідження підтверджує, що саме релігійні та духовні громади є середовищем найбільш систематичної участі молоді. 65,4 % респондентів систематично залучені до українських релігійних або духовних спільнот.
А серед тих, хто вже бере участь у житті УГКЦ за кордоном, 90,1 % отримують молитву, Таїнства і духовну підтримку, 79 % називають відчуття дому, психологічне розвантаження та зменшення самотності, 73,2 % знаходять друзів-українців і спілкування рідною мовою. Для мене це фактично опис того, чим повинна бути хороша молодіжна спільнота.
— Але чи достатньо просто створити молодіжну групу при парафії?
Ні. Можна створити групу формально, дати їй назву і навіть призначити відповідального, але це ще не означає, що виникла спільнота. Спільнота починається тоді, коли молодій людині дають простір. Її потрібно не тільки запросити, а й почути. Не лише сказати, що потрібно зробити, а запитати: «Що ти можеш запропонувати? Що тобі цікаво? Який маєш талант? Що ти хочеш зробити для інших?». Тут ми знову повертаємося до довіри і відповідальності. Молода людина повинна поступово відчувати, що вона не просто споживач того, що парафія для неї організувала, а співтворець спільноти. Дослідження дуже показово говорить, що коли молодь запитали, що вона хотіла б змінити в церковному житті, найчастішою відповіддю було саме душпастирство молоді, дітей і сімей. Цей напрямок назвали 30,7 % респондентів. Ще 21,1 % говорять про необхідність розвитку парафіяльної спільноти, атмосфери відкритості та взаємин. Тобто молодь сама нам говорить: нам потрібна не тільки інституція, нам потрібні взаємини.
— Говорячи про майбутнє таких спільнот, Ви окремо наголошуєте на підлітках. Чому?
Тут важливо сказати, що саме соціологічне дослідження охоплювало молодь віком від 18 до 35 років. Тому акцент на підлітках є вже нашим пасторальним висновком і баченням наступного кроку. Якщо ми починаємо думати про молоду людину тільки тоді, коли їй виповнилося 18 чи 20 років, часто ми вже запізнюємося. До молодості потрібно готуватися. Підлітковий вік є особливим періодом, коли людина починає дуже серйозно ставити питання: хто я? Чому я вірю? До кого я належу? Чим українська культура є для мене? Чи хочу я залишатися частиною Церкви?
Для українських дітей, які ростуть в Італії, це ще складніше. Вони одночасно формуються в українському і в італійському середовищах. І тут величезне значення мають наші українські школи, катехитичні середовища, парафіяльні ініціативи. Ми як Церква повинні дивитися на українську школу не тільки як на місце, де дитина вивчає мову, історію чи культуру. Це також місце, де може формуватися середовище майбутньої молодіжної спільноти. Умовно кажучи, дитина приходить у нашу школу у 8–10 років. У 13–14 років її потреби вже змінюються. Якщо ми продовжуємо ставитися до неї тільки як до дитини, вона починає віддалятися. Їй уже потрібна інша мова, інший формат, більше свободи, більше діалогу і більше довіри. Тому я думаю, що одним із найбільших наших майбутніх викликів буде створення окремої системи праці з підлітками. Бо якщо ми сформуємо добру підліткову спільноту сьогодні, через три-чотири роки матимемо сильну молодіжну спільноту.
— Тобто йдеться фактично про певну послідовність: дитина, підліток, молодь?
Саме так. Нам потрібна тяглість. Не може бути так, що дитина багато років була при парафії, відвідувала українську школу, катехизацію, співала чи прислуговувала, а у 15 років для неї раптом більше немає жодної пропозиції. Це той момент, коли ми дуже легко можемо її втратити. Тому хотілося б поступово побудувати модель, у якій дитяче середовище природно переходить у підліткове, а підліткове — у молодіжну спільноту. І що старшою стає людина, то більше відповідальності вона повинна отримувати. Дитині ми багато даємо. Підлітка вже потрібно запрошувати до співтворення. А молодій людині потрібно довіряти відповідальність за інших. Тоді виникає справжня школа християнського лідерства.
— Якщо молоді потрібно давати простір, довіру і відповідальність, якою тоді Ви бачите роль самого священника у молодіжній спільноті?
Священник не повинен бути людиною, яка все придумує, все організовує і все контролює. Його завдання значно важливіше. Він повинен бути духовним батьком, супроводжувати, допомагати розпізнавати, бути поруч у складних ситуаціях, створювати простір довіри. Вміти делегувати, давати завдання та обов’язки молоді, вчити її відповідальності за свої вчинки та рішення. Цікаво, що серед тих молодих людей, які задумувалися над духовним покликанням і ділилися цими думками, священники є одними з найважливіших осіб підтримки. Їх назвали 54,7 % опитаних. Це показує, наскільки великою може бути роль особистого контакту зі священником. Але водночас ми повинні виховувати мирянських молодіжних лідерів. Бо здорова спільнота не повинна розпадатися, якщо священник переїхав до іншої парафії.
— Після соціології, обговорень на Форумі та визначення конкретних напрямків праці, якою Ви хотіли б бачити українську молодь в Італії через декілька років?
Я хотів би бачити молодь, яка не просто «не втратилася» за кордоном. Це дуже низька планка. Я хотів би бачити покоління молодих українців, які добре інтегровані в італійське суспільство, але не соромляться своєї української ідентичності. Які розуміють і усвідомлюють багатство української ідентичності і все, що з нею пов’язане. Які добре говорять італійською, але не забувають української. Які будують своє професійне майбутнє тут, але залишаються частиною української спільноти. Які не просто приходять до Церкви, коли їм важко, а самі творять Церкву. Які можуть сказати: «Це моя парафія. Це моя спільнота. Тут я маю друзів. Тут мені довіряють. Тут я потрібний». Тому наше завдання — не придумати Церкву спеціально для молоді. Наше завдання — дозволити молоді відчути, що вона вже є частиною Церкви.
Розмовляв о. Ростислав Гадада, керівник Відділу соціальних комунікацій Апостольського Екзархату в Італії
ПІДТРИМАЙТЕ ДИВЕН СВІТ
проєкту
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
