Отець-доктор Богдан Прах: «Святий Іван Павло ІІ бачив Україну як народ із правом на власний шлях»
До 25-ліття історичного візиту святого Папи Івана Павла ІІ в Україну та Львів ми поспілкувалися з отцем-доктором Богданом Прахом — священником Української Греко-Католицької Церкви, дослідником церковної історії та громадським діячем. У 2001 році отець Богдан очолював організаційний комітет приїзду Папи до України й був безпосереднім учасником підготовки цієї знакової події. У різні роки отець Богдан керував Львівською духовною семінарією Святого Духа та Українським Католицьким Університетом, зробивши вагомий внесок у розвиток богословської освіти в Україні.
Отче Богдане, якщо дивитися на події 2001 року з перспективи сьогодення, наскільки важливим для України був сам факт візиту святого Папи Івана Павла ІІ? Чи можна говорити, що його приїзд став не лише духовною подією, а й потужним знаком підтримки української державності та українського народу у час, коли країна ще шукала своє місце у світі?
― Папа Іван Павло ІІ зробив дуже багато жестів у бік мученицької Греко-Католицької Церкви, яка зазнала переслідувань у часи радянських репресій. Так само він виявляв особливу увагу й до українського народу. Одними з перших таких жестів були його зустрічі та розмови з блаженної пам’яті Патріархом Йосифом Сліпим. Коли Патріарх відійшов у вічність, Папа особисто прибув до його домовини в Соборі Святої Софії в Римі та помолився там. Цю подію широко висвітлювали у світових медіа.
Іван Павло ІІ досконало знав польську й українську історію та культуру. Він був гуманістом і дивився на політику, історію та інтереси різних народів ― як поляків, так і українців та інших націй ― значно ширше. Він був також поетом, людиною театру. Тобто споглядав світ із глибини людської душі і водночас із висоти віри, бо був глибоко віруючою людиною. Водночас він дивився на світ не лише крізь призму минулого, а передусім майбутнього ― того, що чекає нас, якщо ми не навчимося шанувати гідність іншої людини, незалежно від того, ким вона є, якої національності чи якою є історія її народу. І він не раз висловлював це у своїх промовах. Особливо тоді, коли в 1980-х роках приїжджав до Польщі, а згодом і в 1990-х роках. Під час цих візитів Папа Іван Павло ІІ щоразу намагався зустрітися з українцями, з греко-католиками, з українською громадою. Він відвідував місця, дуже важливі для українців у Польщі, значною мірою наші святині. Чи це була Варшава, де діяв монастир Василіян, чи Перемишль у 1991 році, чи інші місця. І завжди він звертався до нас українською мовою, підкреслюючи тим самим, що українці в Польщі є, що вони є вірними своїй Церкві, що плекають свою мову, та свою культуру.
Особливо це було помітно в той час на Заході під впливом політичної культури та ідей професора Єжи Ґедройця. Дуже поширеним і добре сприйнятим було переконання, що без вільної України немає вільної Польщі. У цьому дусі святий Іван Павло ІІ також постійно підтримував цю ідею, розуміючи, що ми є близькими народами, які мають дуже довгу історію ― не лише складну й криваву, а й історію співпраці та співжиття.
Саме на цьому Папа Іван Павло ІІ значною мірою будував свої виступи, свої промови та загалом своє бачення майбутнього. Важливим фундаментом для нього була також спільна культура наших народів. Але передусім на першому місці стояли віра та християнські цінності, які мають нас об’єднувати. На цьому він наголошував особливо.
Якщо говорити про Україну, то ми очікували, що святий Іван Павло ІІ приїде сюди значно раніше. Було багато сигналів, які свідчили, що це станеться. Водночас існували різні перешкоди ― як пов’язані з його графіком, так, думаю, і з тодішньою ситуацією в Україні. Я не знаю всіх обставин, але настав момент, коли Іван Павло ІІ сказав: «Так, я мушу бути в Києві, у Львові». І так сталося.
Святий Іван Павло ІІ проніс через усе своє життя досвід Другої світової війни, а тема прощення стала однією з ключових у його вченні та служінні. Як, на Вашу думку, Папа розумів поєднання прощення і справедливості? І яку роль його вчення про взаємне прощення відіграло в налагодженні діалогу між народами, зокрема у польсько-українських відносинах?
― Після Другої світової війни величезне емоційне напруження, спричинене цією страшною трагедією, значною мірою формувало ставлення людей до інших народів. Кожен народ мав своїх друзів і своїх ворогів.
Коли ми говоримо про Другу світову війну, то бачимо, що вона спалила дуже багато історичних мостів. Практично з карти Західної та Центральної Європи у такий трагічний спосіб зникли єврейські громади. З одного боку залишилася велика пустка, а з іншого ― багато нез’ясованих історичних питань про те, чому так сталося.
Нині історики досліджують чимало різних факторів, які тривалий час були закритими для дослідників і частина яких досі залишається недостатньо вивченою. Наприклад, сьогодні я слухав одну передачу про містечко Новий Тарг у Карпатах. Одна дослідниця сказала, що вивчаючи історію цього міста, не може зрозуміти, чому в час німецької окупації там не вижив жоден єврей. А євреїв у тому містечку було дуже багато, як і майже в кожному гірському містечку того регіону. Уже саме це твердження ставить перед нами питання ― чому так сталося?
Не лише тому, що німці прагнули знищити євреїв ― вони хотіли знищити їх усіх. Але в багатьох містах, селах і різних середовищах люди допомагали євреям, переховували їх, і завдяки цьому багатьом вдалося вижити. У тому ж випадку, про який говорить дослідниця, не вижив жоден єврей. Саме це вона і стверджує. І, власне, єврейське питання стало після Другої світової війни великим тягарем для саморефлексії німців, поляків, словаків, чехів та інших народів.
Чи стало воно таким серед українців? Не думаю, адже тоді ми не мали можливості для такої суспільної саморефлексії. Це питання для нас і досі значною мірою залишається відкритим. Наші дослідники ще не увійшли в нього достатньо глибоко. Водночас тут ситуація була значно складнішою, ніж на так званих етнічних територіях ― чи то Словаччини, чи Німеччини, чи Польщі, чи інших країн. Тут було набагато більше різних складових. Це один аспект.
Другий аспект ― величезна втома від війни та трагедія, пов’язана з колосальною кількістю людських жертв. У 1965 році польські єпископи звернулися з посланням до німецького народу. Саме тоді прозвучали слова ― «Прощаємо і просимо прощення».
Польське суспільство доволі негативно відреагувало на це послання. На той час Римо-Католицька Церква в Польщі була, образно кажучи, державою в державі. Водночас комуністична влада намагалася всіма способами її послабити, підпорядкувати або й знищити. Але Церква була доволі сильною і мала потужній авторитет в суспільстві. І, відповідно, використала цей авторитет, власне, для того, щоб вже ці рани почали гоїтися і щоб та ненависть не була фундаментом суспільного життя.
Та важливо було, щоб ця трагедія послужила утвердженню ідей християнського примирення та створенню, можна сказати, нового ладу в Європі. Без такого примирення, без прощення і взаємного пробачення дуже важко було б говорити про новий порядок у Європі. Хоча Польща на той час перебувала в межах радянської сфери впливу, хоч і з певними відмінностями порівняно з Радянським Союзом, контроль над багатьма процесами значною мірою залишався в Москві. Проте через відповідні інституції Церква, маючи потужний авторитет у суспільстві, змогла запропонувати суспільству іншу наратив, заснований на християнських цінностях.
Це, очевидно, не подобалося тодішній владі, адже вона будувала зовсім інше трактування минулого, як концепцію постійної війни або постійної пам’яті про війну. А пам’ять про війну ― це пам’ять про злочини, про страждання і про все те, що роз’єднує людей. На цьому підході значною мірою будувалася суспільна поляризація. Неважливо, що конкретна людина належить уже до іншого покоління ― вона сприймалася як ворог. Одні залишалися в ролі переможців, інші ― в ролі винуватців. Ми завжди чисті, бездоганні, а вони ― ні. Саме такий наратив пропонувала держава.
Натомість Церква показала іншу дорогу. Вона показала шлях, на якому всі ми перед Богом певною мірою є винними і всі потребуємо прощення, бо не є святими. Головним тут, мені здається, були саме християнські цінності. Напевно, це стояло на першому місці.
Та було й усвідомлення того, що не все так добре у власному домі, як нам іноді здається або як ми про це говоримо. І єпископи, й історики розуміли, що час війни породжує дуже різні людські постави. У такі моменти зло часто виходить назовні. Воно ніби стає непомітним, бо навколо панують убивства, війна і трагедія. Проте людська пам’ять усе фіксує. Вона зберігає і пам’ять про зло. А ця пам’ять, знання та усвідомлення зла не зникають безслідно. Вони продовжують жити в людях і не дають спокою в подальшому житті, якщо з ними не працювати і не намагатися їх осмислити.
Іван Павло ІІ, спираючись на весь той досвід, який пережила Римо-Католицька Церква, особливо в той час, коли він зростав, формувався як священник, єпископ і архиєпископ, був співтворцем багатьох важливих ідей. Разом із кардиналом, блаженним Стефаном Вишинським, він був причетний до того, що можна назвати християнським виживанням Церкви в Польщі. Тому добре розумів, що означає відсутність такої можливості для України, для українців ― великого народу, який має право на незалежність, право на свою самобутність та власну історію. І ті уявлення про Україну, які впродовж десятиліть нав’язувала Європі Росія, а згодом радянська Росія, були йому добре відомі. Це добре розуміли і польські єпископи, і сам святий Іван Павло ІІ.
Папа Іван Павло ІІ намагався у своїх промовах, зустрічах, лекціях ― а лекцій він читав дуже багато ― постійно підкреслювати, що кожен народ має право на існування, на самовизначення і що ніхто не може нав’язувати іншому народові, як йому жити та що він має робити.
Сьогодні ми бачимо інші процеси. Польська політика часто демонструє прагнення впливати на наше політичне життя, оцінюючи його крізь призму власного бачення, власної чутливості та власного розуміння історії. І тут потрібна велика мудрість, щоб ми змогли через це пройти.
На жаль, нині Римо-Католицька Церква в Польщі вже не має такого авторитету, який мала раніше. Більше того, її суспільний авторитет поступово знижується. Тому ініціативу дедалі частіше перебирають інші середовища ― від політичних до націоналістичних і шовіністичних. І в результаті маємо ту ситуацію, яку маємо сьогодні.
Якщо говорити про підтримку Української Греко-Католицької Церкви та розуміння святим Іваном Павлом ІІ українських реалій, то постає питання беатифікації Митрополита Андрея Шептицького. Багато хто вважає, що саме в той період для цього були особливо сприятливі обставини. Чому, на Вашу думку, тоді не вдалося довести цю справу до завершення? Чи бракувало для цього зусиль з українського боку, чи існували інші чинники, пов’язані з позицією та процедурами Вселенської Церкви?
― Беатифікаційний процес Митрополита Андрея Шептицького розпочався приблизно через 13 років після завершення Другої світової війни. На той час наша Церква була практично обеззброєна ― і в науковому плані, і з точки зору церковного проводу. Тому провадити цей процес належним чином було надзвичайно складно.
Я пам’ятаю багато проблем, які тоді виникали. Вони стосувалися як самих осіб, призначених нашими єпископами для ведення процесу, так і доступу до архівів та наукових досліджень, яких на той час практично не існувало або було дуже мало. Крім того, навколо цієї теми було чимало пропаганди. Навіть деякі науковці, які займалися постаттю Митрополита Андрея Шептицького або історією нашої Греко-Католицької Церкви в довоєнний період, нерідко використовували пропагандистські наративи для підкріплення власних поглядів і висновків. А наука того не терпить. Так само процес беатифікаційний того не терпить. І треба було з часом відділювати зерно правди від того від фальшу, злобних тверджень і політичних суджень.
Подібна ситуація була і в Польщі щодо сприйняття Митрополита Андрея Шептицького. Ця постать тривалий час була дуже заідеологізована, і наслідки цього ми відчуваємо навіть сьогодні. Ми є дуже близькими народами. Польща, однак, в минулому зберегла свої університети, мала історичні кафедри, де працювали науковці. І саме вони значною мірою формували історичні дослідження та писали історію ― історію Митрополита Андрея Шептицького, історію Греко-Католицької Церкви, історію польсько-українських відносин, історію України.
Я сам свого часу вивчав історію України за польськими підручниками. Тоді вони здавалися мені дуже правильними, ґрунтовними, навіть захопливими. У них було багато цікавого матеріалу. Але потім, коли вчитувався в архівні документи, напрацювання українських науковців, захистив дисертацію, я краще розумів, як ці процеси відбувалися і де є маніпуляція історичними фактами.
Поляки писали нашу історію зі свого боку, росіяни ― зі свого, німці ― зі свого. А ми фактично не мали можливості досліджувати власну історію. У нас не було достатньо інституцій, не було належної кількості науковців, а навіть якщо окремі дослідники були, вони не могли самостійно зробити того, що потребує системної роботи. Бо глибокі опрацювання творять не так окремі люди, як інституції.
І це тривало впродовж довгих століть. Тому, коли постало питання процесу беатифікації Митрополита Андрея Шептицького, постулятори в Римі мали формовану картину з різних сторін. Було складно їм, знаєте, віднайти істину і побачити саме святість цієї постаті.
Головним аргументом завжди залишалося те, що для завершення кожного процесу беатифікації необхідне визнане чудо ― те чи інше. А цього чуда не було, принаймні такого, яке було б офіційно визнане. І саме це питання завжди могло стати перешкодою для завершення процесу.
Очевидно, що ми мали великі надії, готуючись до візиту Івана Павла ІІ в Україну. Дехто навіть був свято переконаний, що під час цього візиту святий Іван Павло ІІ привезе нам блаженного Андрея Шептицького. Але ми, маючи певний досвід і розуміння процесу, знали, що, найімовірніше, цього не відбудеться. І так справді сталося.
Водночас були інші постаті, які були представлені нашим постуляційним центром, а згодом уже вивчені та підтверджені Конгрегацією у справах святих при Ватикані.
https://youtu.be/p4bVicO8eNU?si=2_dOD--PYMO95bZU
Які нові можливості відкрив перед Українською Греко-Католицькою Церквою візит святого Івана Павла ІІ? Що вдалося використати для розвитку Церкви, а які, можливо, ― залишилися нереалізованими?
― Можливості, якщо говорити в церковному вимірі, з’явилися дещо раніше, тому що Святий Престол і його оточення були дуже відкритими до України та до Української Греко-Католицької Церкви. Передусім треба наголосити на визнанні практично всіх наших єпископів, які були таємно висвячені в час підпілля. Це було надзвичайно важливо, адже тут ішлося про питання церковної сукцесії, про тяглість свячень, яка походить від апостола Петра. І це відбулося вже в перші роки української незалежності. У Ватикані про цю ситуацію дуже добре знали, але, бачите, в Україні це сьогодні не завжди помічають, хоча вони мають надзвичайно велике значення. Їм просто не приділяється достатньо уваги.
Це був надзвичайно важливий момент, тому що тоді виникла певна дискусія щодо того, чи були ці єпископські свячення правильними, чи ні, які обставини з ними пов’язані, хто саме їх уділяв і чи мав на це відповідне право. Це було дуже тонке, складне і водночас надзвичайно важливе питання.
Визнання легальними єпископами абсолютної більшості із заявлених священників, які в різний час отримали хіротонію дозволило відбудувати структуру нашої Церкви в Україні. Адже ці єпископи згодом могли правосильно діяти на території України і не тільки ― вони могли бути призначеними за кордоном, уділяти свячення, очолювати єпархії, та творити нові структури Церкви. Це дало дуже сильний поштовх для швидкого розвитку Української Греко-Католицької Церкви. Дуже скоро почали формуватися церковні структури, а коли вони створюються, то вже впорядковують життя Церкви у певних конкретних рамках.
До того часу кожен єпископ діяв так, як дозволяли обставини, тому що фактично не мав визначеної території, не мав власної єпархії. Він служив там, де були люди, де була потреба, і там було його місце праці. Саме такою була сила і водночас особливість діяльності підпільної Церкви. Але коли цей період завершився, потрібно було все привести у відповідність до канонічного права, до державного законодавства, до міжнародних норм і правил.
Ватикан зробив це дуже швидко і ми отримали нове дихання для розвитку нашої Церкви. З’явилася можливість створювати нові духовні семінарії, усе поступово легалізувалося, і від того моменту ми вже мали чіткішу структуру та могли впевнено рухатися вперед.
Особливою частиною візиту стала зустріч святого Івана Павла ІІ з молоддю у Львові. Як Ви оцінюєте її значення? Чи стало це моментом, коли молоде покоління українців отримало особливий духовний імпульс і відчуття своєї приналежності до великої Церкви?
― Треба трохи увійти в той час. Тоді ми мали досить великі внутрішні виклики, пов’язані зі становленням держави. Була соціально-економічна криза, була політична криза, Україна переживала складний період в час правління президента Кучми. У суспільстві зростало усвідомлення того, що Україна рухається не тим шляхом, якого багато хто очікував і на який сподівалися. Так само і українці на Заході, наша діаспора, не лише вона, з великим занепокоєнням дивилися на те, що буде далі з Україною.
Ми за кордоном жили в такій, певною мірою, закритій бульбашці святої України, чесної України, чистої України, незалежної України ― але значною мірою ідеалізованої. І раптом побачили зовсім іншу реальність: олігархізацію України, розкрадання майна, те, що суспільство не було включене в справедливий розподіл цього майна, що люди дуже швидко маргіналізувалися, а інтереси окремих кланів почали домінувати над інтересами суспільства. Усе це ставало великим страхом для людей того часу.
Тоді почалися і перші масштабніші виїзди людей з України. З іншого боку, ми бачили, що вся Україна, і наші вірні також, цікавилися подорожами, прощами, зустрічами зі святим Іваном Павлом ІІ по всьому світу. Він постійно їздив. У Польщі навіть був такий жарт: чим відрізняється Святий Дух від Івана Павла ІІ? Святий Дух був всюди, а Іван Павло ІІ ― всюди вже побував. Тобто він справді відвідував дуже багато країн і зустрічався з людьми.
На ці зустрічі приходили тисячі, а подекуди й мільйони людей. Цей вплив, ці великі зустрічі з людиною, яка була одним із найбільших авторитетів того часу у світі, дуже сильно діяли і на психологію, і на внутрішній стан українців.
І коли через певний час почали з’являтися відомості про запрошення, коли в пресі чи на телебаченні ми чули, що президент Леонід Кучма запросив святого Івана Павла ІІ в Україну, ми вже чекали: коли цей авторитет приїде, коли ми зможемо знову разом молитися, пережити цю зустріч. Та він почав старіти, його стан здоров’я поступово погіршувався. І вже на певному етапі, приблизно у 1998 році, ми трохи почали сумніватися, що цей візит станеться.
І виникало питання, чи буде він здатний приїхати з тією енергією, з якою робив це раніше: збирати людей, промовляти до них, заохочувати, давати нову силу. Але він далі їздив, далі здійснював свої подорожі, і зрештою прийшла позитивна відповідь. Народ в Україні дуже чекав цього візиту, я б навіть сказав ― цієї прощі. Адже він приїхав поклонитися нашим мученикам, поклонитися нашій багатостраждальній українській землі. Він приїхав до Києва, поцілував нашу землю, прибув до Львова ― до тих знакових місць, історію яких добре знав і розумів, хоча ніколи раніше тут не був. Це були місця, тісно пов’язані як з історією Польщі, так і з розвитком Церкви на цих землях.
Тому люди справді очікували його приїзду. І я в певний момент навіть не сподівався, що стільки людей може прийти. Ми розраховували приблизно на 500–600 тисяч учасників. А коли ще почалися дощі, то, чесно кажучи, руки трохи опустилися. Але головне ― люди чекали на приїзд святого Івана Павла ІІ. Вони відчували, що його візит може щось змінити. Тому що на той час ми вже пережили процеси розкрадання країни, бачили різні маніпуляції з боку Москви. Можливо, суспільство ще не до кінця усвідомлювало їхню природу, але підсвідомо люди це відчували.
І сталося те гарне чудо. Люди прийшли. Люди були разом. Прозвучали дуже сильні слова, які, на жаль, сьогодні ми вже не завжди пам’ятаємо. І це є проблема.
Ми як Церква, як організаційний комітет, після завершення всіх церемоній намагалися дуже швидко поширювати ці тексти. Виходили спеціальні видання, у яких були зібрані всі промови, кожне слово Святішого Отця. Ми працювали над цим дуже інтенсивно. Усе це надруковано і сьогодні доступне. Та чи часто до цих пророчих слів звертаються ― маю сумніви. А нам потрібно повертатися до цих текстів. Бо в тих промовах справді є велика сила духу. Особливо сьогодні вона нам потрібна.
До таких важливих послань варто повертатися знову і знову. Те, що Святий Отець говорив на нашій землі ― у Києві чи у Львові, ― нагадувало нам про те, що є для нас фундаментальним і суттєвим. Своїми словами він повертав нам потоптану окупантами нашу гідність, давав нам нову надію, щоб ми могли змінювати на краще і себе, і свою країну.
https://youtu.be/txRWi6xshos?si=yreQgiNVhpf7tmxh
Часто про визначні постаті, святі постаті чи важливі історичні події ми згадуємо переважно з нагоди ювілеїв і пам’ятних дат. Чи не є це свідченням певної проблеми наших інституцій ― як церковних, так і суспільних загалом, ― які не завжди вміють актуалізувати цю спадщину для сучасної людини? Як зробити так, щоб постаті на кшталт святого Йосафата чи Митрополита Андрея Шептицького були присутні в суспільній свідомості не лише під час річниць?
― Розумієте, ми як країна, як держава ще тільки вчимося формувати відповідний суспільний дискурс усередині нашого суспільства. Мене завжди дивувало, а подекуди й дратувало, наскільки центральна влада та державні інституції мало дбають про те, як підтримувати людей, як давати їм певне бачення, новий дух, як творити українську Україну. Починаючи від найвищих державних інституцій ― Президента, Верховної Ради, уряду ― і далі. Але ж ми теж безліч інших інституцій. В Україні є понад 250 університетів. Ви можете собі це уявити? Чим вони займаються? Над чим працюють?
Коли йдеться, наприклад, про Волинь, то я озвучував про це не в одному інтерв’ю, не в одному виступі. Ми в Українському Католицькому Університеті чекали двадцять п’ять років, що хтось серйозно візьметься за ці дослідження. Зрештою, коли я ще був ректором, то сказав собі ― якщо цього ніхто не робить, хоча в Україні є стільки кафедр історії, стільки історичних факультетів, то мусимо почати самі. І ми почали досліджувати. За ці кілька років уже багато напрацювали. Але, повірте, ми ще навіть не на половині дороги. Саме в цьому і полягає наша головна проблема.
Ми досі не усвідомлюємо, наскільки це важливо для консолідації народу. Важливі моменти історії, важливі події сучасності, знакові виступи, звернення й думки провідних постатей світового масштабу мають постійно бути присутніми в суспільному житті. Люди повинні мати можливість черпати з цих великих ідей нові сили, нове натхнення, нове бачення майбутнього. Саме так формується здатність жертвувати собою заради країни і працювати для її добра.
Бо коли приїжджаєш за кордон і питаєш людей: «Чому ви тут?», часто чуєш у відповідь: «А що мені дала Україна?» Тоді я запитую: «А що ти дав Україні?» А людина відповідає: «А що я маю давати?» Люди часто не виховані в розумінні суспільної відповідальності. Вони не усвідомлюють, що без власної держави ти завжди і всюди залишаєшся чужинцем. А що означає бути чужинцем в іншій країні, я добре знаю і можу це пояснити. Часто просто не вміють цього зрозуміти, бо шукають насамперед кращого особистого майбутнього. При цьому нехтують багатьма принципами суспільного життя, де на першому місці має бути турбота про власну державу. Очевидно, я говорю зараз саме про суспільний вимір.
Якщо ми не будемо дбати про свою державу і свою державність, то нам буде дуже складно вижити як країні. Але насамперед кожному з нас буде складно вижити як особистості. Я багато читав лекцій на цю тему і не раз говорив про те, як це відбувалося в історії. Я сам народився не на території сучасної України і більшу частину життя прожив за її межами, аж поки не приїхав до Львова. Але й тоді Україна не дуже чекала на таких людей, як ми. Держава створювала чимало перешкод. Ми з дружиною могли працювати лише як волонтери. Легально працевлаштуватися було дуже складно, і з цим виникало багато проблем.
Тому слова святого Івана Павла ІІ мають для нас велике значення. І не лише ті, які були сказані в Україні. Існують цілі томи його промов і виступів ― від перших слів про Україну до всіх його звернень до українців і про українців. Усе це надруковано, збережено і доступне для нас. У мене в Польщі все це зібрано. Але проблема в тому, що ми навіть не усвідомлюємо, яке багатство маємо.
Думаю, що українці ― з-поміж тих народів, які я знаю, ― чи не найгірше знають і розуміють власну історію. Багатьом це просто не здається потрібним. Вони займаються економікою, штучним інтелектом, математикою, іншими важливими справами, але не власною історією. А без знання свого минулого дуже важко будувати народ. Бо якщо я не знаю себе, то не можу будувати і власну ідентичність. На фізиці чи математиці державу не побудуєш. Можна побудувати ефективні державні інституції, створити сучасні технології, досягти економічного розвитку. Але сама держава тримається ще й на пам’яті, на культурі, на розумінні власної історії та на усвідомленні того, ким ми є.
Святого Івана Павла ІІ в Україні часто сприймають як Папу, який добре розумів українців. Водночас у різні періоди виникало відчуття браку порозуміння між Україною та Святим Престолом. Як Ви вважаєте, від чого більше залежить взаєморозуміння ― від готовності Ватикану слухати чи від нашої здатності правильно доносити свою правду?
― Час понтифікату Івана Павла ІІ був в тих реляціях певною поворотною точкою, тому що сам добре знав і розумів цей контекст.
Коли ви запитуєте, наскільки ми вміємо донести свою позицію, то поняття «ми» є дуже широким. Я розумію під ним і церковну ієрархію, і державну владу, і державні інституції, зокрема посольства та інші структури, які співпрацюють із Ватиканом. Адже у Ватикані є кілька рівнів прийняття рішень. Є дикастерії, є різні установи, є найвище управління, можна сказати, уряд Папи. Але Церква побудована так, що остаточне рішення завжди приймає особа, яка є Папою.
Папа Франциск отримував дуже багато інформації про Україну. Думаю, що від нашої Церкви чи не найбільше серед усіх Пап. Я вже не говорю про те, скільки ми як університет різними шляхами намагалися доносити певну інформацію безпосередньо до тих людей, які мали передати її йому особисто. І все ж складалося враження, що багато з цього він просто не сприймав так, як ми очікували. Він дивився на війну в Україні через ширший контекст. Для нього головною ідеєю було примирення між російським і українським народами. У цьому бачимо певний спосіб мислення, який властивий не лише йому.
Треба пам’ятати, що Папа Франциск походив із Південної Америки. Люди цього регіону бачать світ зовсім інакше. Так само, як ми мало знаємо про Південну Америку і не до кінця розуміємо її історичні процеси ― колонізацію, насильство, вплив великих держав і корпорацій, численні революції та політичні конфлікти. Для багатьох людей у Латинській Америці Росія історично сприймалася зовсім інакше, ніж для нас. І коли людина формується в такому середовищі, то ці уявлення вона певною мірою переносить зі собою на все життя. Тому я не дивуюся, що Папа Франциск дивився на наші очікування саме так. Він народився і виріс в Аргентині, а вже в зрілому віці опинився у Ватикані. Усе, чим він жив і надихався раніше, певною мірою залишилося з ним. Кожна людина приходить зі своїм досвідом. І це стосується також Пап.
Якщо ж говорити про наші церковні та державні інституції, то сьогодні вони значно активніше працюють із Ватиканом. Ця співпраця відбувається на різних рівнях і використовує різні можливості для діалогу.
Ми також очікуємо на подальшу підтримку України з боку Святого Престолу. Багато хто сподівається, що Папа Лев XIV відвідає Україну. Він уже починає здійснювати свої перші закордонні поїздки, і, можливо, колись приїде й до нас.
Війна сама по собі не є перешкодою для такого візиту. Це була б надзвичайно важлива подія. Звичайно, найкраще було б побачити його в Києві. Але будь-який візит Папи до України став би великим знаком підтримки для нашого народу.
Підготувала Наталія Павлишин
Світлини ― з інтернет джерел
ПІДТРИМАЙТЕ ДИВЕН СВІТ
проєкту
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
