Я дуже коротко хочу написати про МАМУ.
Про ту жінку, яка своїми руками напевно могла б втримати небо.
Спочатку ЇЇ любов виховала в синові силу і мужність, виспівала її , вимолила, викохала…
Потім вивчила… Навчила любити людей, навчила вірити в Бога, навчила літати…
Згодом відпустила…
Відпустила і сказала, що весь світ належить йому… І він пив той світ, як чисту джерельну свячену воду і ставав швидшим за вітер і світлішим за Сонце.
Це Вона… Це Його Мама сьогодні стоятиме під його хрестом з букетом квітучої липи, буде стояти, і не буде плакати…
Вони нестимуть повз неї той хрест, а далі домовину, а далі… далі… далі… а вона стоятиме і все витримає, бо вона МАМА…
…
Тільки там, на полі поховання, коли змовкнуть всі молитви і замовкнуть сурми, вона триматиметься міцно своїх дітей, як великих мурів, щоб не оступитися…
Ні, вона не Свята, вона відчуває біль, але вона така близька до святості, така схожа до Марії, бо вона Мама…
Я подивляю цю Жінку, я возвеличую цю МАМУ…
