Церкви в часи війни: уроки єдності та прощення на європейській зустрічі молоді Тезе

У межах 48-ї європейської зустрічі молоді Тезе відбувся воркшоп на тему «Церкви в часи війни», що став унікальною платформою для обговорення ролі Церкви в умовах тривалої війни в Україні та її пастирської присутності серед постраждалих. Участь у заході взяв  участь новообраний Єпископ Єпархії Святого Володимира Великого в Парижі (Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембурґ, Швейцарія) владика Ігор Ранця та голова Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді, Єпископ Єпархії Торонто та Східної Канади владика Браєн Байда та представники Української Греко-Католицької Церкви, а також Єпископ Васильківський, вікарій Київської єпархії ПЦУ Єфрем Хомʼяк. Модерувала дискусію львівська  поетка, письменниця, лауреатка студентської нагороди «Світло Справедли­вості» за духовне та етичне лідерство Іванка Захаревич.

Головною проблемою, яку підняли учасники, було питання, як Церква може підтримати людей, які переживають травму, втрати та страждання, і як у цей складний час підтримується єдність між різними конфесіями. Додатково порушували питання про віру, прощення, духовну і психологічну допомогу, кризу ідентичності та роль релігійних спільнот там, де державні інституції не завжди спроможні діяти.

Єдність у час війни: від людини до людини

Владика Браєн наголосив на важливості живої єдності, яка формується не лише через церковну ієрархію, а передусім через спільноту звичайних людей:

— Ми часто недооцінюємо дію Святого Духа, який промовляє не лише через ієрархію, а передусім через звичайних людей — тих, хто формує наші парафії та громади. Саме вони є живою тканиною церковного життя.

Владика підкреслив, що єдність проявляється у простих, але глибоких жестах — спільні молитви, похорони, співпраця між громадами. 

— Ми мали свої виклики в минулому, але між нами є дружба, є родини зі змішаними шлюбами. Єдність, про яку ми говоримо як Церква, має не лише еклезіальний, ієрархічний вимір, а й дуже конкретний — від людини до людини, від друга до друга, від брата до сестри, — зазначив владика Браєн.

Владика Ігор доповнив цю думку, наголошуючи на важливості народної єдності:

— Часто здається, що саме вища церковна ієрархія повинна здійснити всі ключові кроки до єдності. Однак насправді найцінніше — це та єдність, яка народжується знизу, серед людей… Ми не зобов’язані відмовлятися від своїх переконань чи богословських поглядів. Але ми зобов’язані свідчити любов, надію і віру — і робити це так, як цього вчить Христос.

Цей підхід дозволяє зрозуміти, що духовна єдність — це не лише церковна доктрина, а живе свідчення у повсякденних стосунках і взаємопідтримці.

Пастирська присутність та підтримка постраждалих

Одним із центральних питань стала пастирська відповідь Церкви на страждання людей, що пережили війну. Учасники воркшопу відзначили, що саме релігійні спільноти часто беруть на себе функції, які держава не завжди може виконати:

— Місця спільної молитви є одними з найважливіших просторів єдності. Там разом моляться люди різних конфесій і релігійних традицій. Поруч із молитвою відбувається й конкретне служіння — сім’ям, постраждалим, тим, хто переживає втрату, незалежно від їхньої релігійної приналежності, — зазначив спікер.

Владика Браєн розповів про роль міжцерковних організацій та асоціацій:

— Наші організації — такі як Caritas, різні християнські асоціації, міжконфесійні організації, Лицарі Колумба — об’єднують людей, які моляться, мають живі стосунки з Богом і разом можуть значно ефективніше відповідати на пасторальні потреби. Йдеться про відповідь на духовні, матеріальні, емоційні та психологічні потреби.

Владика Єфрем детальніше окреслив виклики для людей та родин, яких торкнулася війна:

— Люди Церкви живуть разом зі своїм народом. Дехто воює. Дехто перебуває в окупації. Дехто поранений і проходить реабілітацію. Дехто був викрадений або вивезений росіянами. Найважчий момент — це похорон воїна. Після завершення всіх обрядів і молитов родина часто залишається наодинці зі своїм болем. Саме в такі моменти Церква повинна дати відповідь — і молитвою, і реальною підтримкою.

Владика Ігор додав, що у Франції реалізуються проєкти на підтримку людей, які зранені війною. Зокрема розвивають Центр зцілення в Люрді, де люди, які несуть рани війни, можуть отримати духовну та психологічну підтримку.

Прощення як духовна практика

Одне з найгостріших питань, яке обговорювали учасники, — можливість прощення в умовах війни, коли люди втрачають близьких. 

Присутній на події семінарист запитав:

— Під час війни багато людей пишуть: «Ми ніколи не пробачимо. Прощення не буде». Чи можливо простити вбивство?

Владика Браєн відповів, використовуючи образи з повсякденного життя:

— Сьогодні в дорозі я йшов разом із групою, і серед нас була маленька дитина, яка плакала майже сорок хвилин без упину. Мама була поруч. Вона знала дорогу. Так само і Господь тримає нас близько до себе, навіть коли ми не розуміємо дороги, навіть коли плачемо і не бачимо кінця.

Владика Єфрем додав:

— Прощення, до якого нас закликають, — це не виправдання зла. Це внутрішня постава серця. Прощення — це перший крок. Справедливість — це другий крок. Так чинить Бог зі мною. Він спершу прощає. Але правда не зникає. Прощення — це сила любові, яка дозволяє йти далі з Богом і заради Бога.

Тож, прощення у воєнний час розглядається як духовна сила, яка дозволяє рухатися вперед, зберігаючи віру і людяність, навіть перед лицем трагічних втрат.

Віра, надія та присутність Бога

Владика Браєн використав образи, щоб пояснити, чому війна триває і чому молитва не завжди дає негайний результат:

— Бог є з нами. Він присутній, навіть коли ми цього не відчуваємо. Він любить нас. Він сам пройшов шлях страждання — і тому знає, що ми також будемо страждати… Ми покликані будувати живі стосунки з Богом і нести Його світло іншим людям — тим, хто втомився, зневірився, втратив надію.

Владика Ігор підкреслив важливість реалістичного погляду на війну та на історичні рани:

— Є конкретний агресор. Є глибока проблема в російському суспільстві та в російській церковній риториці, де ідеологія насильства часто виправдовується і пропагується… Але ми також віримо, що жодна країна не є безгрішною, і що шлях до правди вимагає чесного погляду на власні рани й помилки.

Єпископ наголосив, що остаточне вирішення конфлікту не в людських силах, але Христос — єдина надія і сила для зцілення ран.

Учасники зустрічі зробили висновок, що справжня пастирська присутність полягає не лише у словах, а у реальних діях — молитві, співпраці, підтримці та живих стосунках між людьми. Цей досвід є важливим прикладом того, як Церква може стати опорою у найскладніші часи, зберігаючи віру, надію і любов у серцях людей, навіть коли війна триває і страждання здаються безмежними.

Наталія Павлишин