Як історія Церкви формувала українську державність

Ще одним важливим елементом світоглядної програми ProЛІСу стала лекція історика та дослідника історії Церкви Володимира Мороза. Представляючи спікера, заступник голови Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді о. Роман Демуш наголосив, що науковець добре розуміє виклики, з якими сьогодні стикаються молоді люди, зокрема, питання лідерства, служіння та пошуку власної ідентичності. Як доцент кафедри історії Українського Католицького Університету, пан Володимир запропонував учасникам поглянути на історію Церкви як на джерело відповідей для сучасності. 

— Знати себе, розуміти свою ідентичність, жити відповідно до неї й передавати ці цінності іншим — саме це є одним із ключових завдань нашого проєкту, — наголосив отець Роман і подякував лекторові за готовність долучитися до табору навіть під час своєї літньої відпустки, щоб провести зустріч із молоддю.

Темою лекції була ідея єдності Церкви в Україні. На переконання історика, це одна з наскрізних ідей української історії, яка значною мірою визначає розвиток держави й суспільства. Водночас саме ця тема сьогодні недостатньо представлена у публічному просторі, хоча без її розуміння важко пояснити як історичні процеси тисячолітньої давності, так і сучасну релігійну карту України.

Лектор звернув увагу, що нині в Україні існує понад пів сотні християнських конфесій, хоча колись Церква була єдиною. Саме тому важливо зрозуміти, коли виникли поділи та чи існували спроби зберегти церковну єдність.

Перший слайд лекції поєднував два символи — мозаїку Богородиці Оранти «Нерушима стіна» із Софії Київської та корону короля Данила. Таке поєднання було невипадковим. За словами Володимира Мороза, віра і державність в українській історії завжди були тісно пов'язані, навіть якщо про це не говорили відкрито. Образ Богородиці символізує непохитність віри, тоді як корона Данила — українську державницьку традицію. За церковним переданням саме з цієї корони згодом була виготовлена митра перемишльських єпископів.

Переходячи до теми Хрещення Русі, історик нагадав, що напередодні Україна відзначала День Української Державності та день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира. Водночас він звернув увагу на цікаву історичну деталь: традиційно День Хрещення Русі в церковному календарі припадав на свято мучеників Макавеїв, однак згодом його поєднали із днем пам'яті князя Володимира. Це ще раз підкреслює нерозривний зв'язок між християнством і українською державністю.

Представивши молоді два середньовічні зображення — хрещення болгарського князя Бориса та князя Володимира (хоча ці події відділяють десятиліття, середньовічні літописці сприймали їх як явища одного історичного процесу — християнізації слов'янських народів), Володимир Мороз пояснив, що Русь не була першою слов'янською державою, яка прийняла християнство. До цього вже охрестилися Моравія, Болгарія, Богемія, Сербія, а згодом — Польща. Русь належала до другої хвилі християнізації, однак саме вона стала найбільшою державою тодішньої Європи, простягаючись від Чорного моря майже до Балтійського. Особливу увагу історик звернув на те, що хрещення всіх слов'янських держав відбулося ще до Великого розколу 1054 року. Це означає, що вони входили до єдиної Христової Церкви, хоча могли користуватися різними обрядами. Саме тому князь Володимир підтримував добрі взаємини як зі Східною, так і із Західною Церквою. Його бабуся, княгиня Ольга, яку літописець називає наймудрішою серед людей, приймала в Києві латинського єпископа, що свідчить про відкритість Русі до різних традицій християнства.

Окрему частину лекції Володимир Мороз присвятив становленню Київської, або Руської, митрополії. Науковець наголосив, що назва «Русь» стосується саме української історичної традиції, тому українцям не варто відмовлятися від цього поняття. Також історик пояснив, що Візантійська імперія прагнула зберігати контроль над новими церковними структурами. Натомість руські князі хотіли, щоб Церкву очолювали власні ієрархи. Саме на цьому ґрунті виникли перші конфлікти — не зі Заходом, а з Константинополем. За словами лектора, поширений міф про постійне протистояння Русі із Західною Церквою не відповідає історичним фактам. Перші серйозні суперечки стосувалися насамперед права Русі самостійно обирати своїх митрополитів.

Яскравим прикладом став 1051 рік, коли князь Ярослав Мудрий поставив митрополитом київського священника Іларіона — першого предстоятеля Руської Церкви місцевого походження. Після смерті князя грецька церковна влада усунула Іларіона і призначила свого митрополита, скориставшись ослабленням державної влади. Володимир Мороз звернув увагу і на те, що літописи називають Ярослава не просто князем, а кесарем — самодержцем Русі. Це, за його словами, підкреслює високий статус Київської держави та її незалежність. Іларіон увійшов в історію також як автор знаменитого твору «Слово про закон, благодать і істину». Лектор зауважив, що в сучасних підручниках останнє слово — «істина» — часто опускають, хоча саме воно є невіддільною частиною оригінальної назви.

На завершення цієї частини лекції історик нагадав ще про один важливий факт. У літописі сказано, що Ярослав «поставив Іларіона митрополитом Русина». Упродовж століть російська історіографія змінювала цей вислів на «митрополита Руського», намагаючись змінити його зміст. Насправді ж Іларіон був першим митрополитом із руського, тобто українського, народу. За церковним переданням після усунення він відійшов до Києво-Печерської лаври, де завершив своє життя, а окремі дослідники вважають його одним із літописців Київської Русі.

Продовжуючи розповідь про історію Київської митрополії, Володимир Мороз звернув увагу на другий випадок, коли митрополитом став представник місцевої, руської традиції. Ним був Клим Смолятич, якого призначив князь Ізяслав Мстиславич — правнук Ярослава Мудрого. Історик зазначив, що існує кілька версій походження імені Смолятича. За однією — його батько займався смолінням возів, за іншою — він походив зі Смоленська. При цьому лектор наголосив, що середньовічний Смоленськ не має нічого спільного з сучасним російським історичним наративом, адже ці землі були пов'язані з білоруською та руською традицією, а до складу Росії увійшли значно пізніше.

Клим Смолятич, як і Іларіон Київський, належав до перших визначних руських проповідників. Саме вони започаткували власну богословську та проповідницьку традицію Київської Церкви. Водночас, за словами Володимира Мороза, Константинополь нерідко переслідував найталановитіших церковних діячів Русі, прагнучи зберегти контроль над митрополією. 

Історик зауважив, що сьогодні часто говорять про східну політику Ватикану, однак першою подібну політику щодо українських земель фактично проводив саме Константинополь. Звернення до історичних джерел показує, що чимало руських церковних діячів за свої переконання зазнавали переслідувань і навіть ув'язнення. Після Великого розколу 1054 року взаємини між Сходом і Заходом дедалі більше загострювалися. Якщо спочатку Русь майже не була втягнута у цей конфлікт, то згодом напруження між двома частинами християнського світу лише посилювалося. Кульмінацією став Четвертий хрестовий похід 1204 року, коли замість визволення Єрусалима хрестоносці захопили Константинополь і створили Латинську імперію. Саме ця подія стала одним із найболючіших наслідків церковного розколу.

Після падіння Константинополя візантійський імператор і патріарх перебралися до Нікеї. Саме туди й надалі зверталися київські митрополити, адже Русь залишалася у східній традиції. Водночас Київська Церква не відмовлялася від ідеї церковної єдності, хоча наслідки конфлікту між Сходом і Заходом дедалі сильніше позначалися і на ній.  Одним із найважливіших моментів цього періоду стала коронація Данила Романовича у 1253 році. За словами Володимира Мороза, Данило свідомо обрав шлях до єдності із західним християнським світом і прийняв корону від папи Інокентія IV.

Науковець звернувся до літописного опису цієї події, де сказано, що Данило прийняв «вінець від Бога, від Церкви святих апостолів, від престолу святого Петра і від отця свого папи Інокентія». Лектор звернув увагу, що в радянських виданнях слово «Бог» навмисно друкували з малої літери, що також є відображенням ідеологічного впливу на історичні тексти. Володимир Мороз наголосив, що середньовічна коронація була не символічним жестом і не церемонією заради престижу. У той час корона означала міжнародне визнання суверенітету держави. Отримавши корону, Данило утвердив незалежність своєї держави як від латинських, так і від візантійських імператорів.

Коронація відбулася після монгольської навали, коли Русь переживала один із найтрагічніших періодів своєї історії. Лектор нагадав свідчення мандрівника Плано Карпіні, який писав, що вздовж руських доріг лежали непоховані тіла загиблих. На думку історика, ці описи особливо гостро сприймаються сьогодні, коли Україна знову переживає війну. Саме тому історичний досвід необхідно не лише знати, а й осмислювати.

Володимир Мороз підкреслив, що рішення Данила не викликало спротиву серед руських єпископів. Жодне історичне джерело не свідчить про протест церковної ієрархії проти єдності з Римом. Навпаки, всі єпархії Київської митрополії залишалися в церковному сопричасті, а тогочасна Русь фактично жила в умовах єдності Церкви. Ситуація змінилася після смерті митрополита, коли Константинополь почав переводити нових митрополитів на північно-східні землі Русі. На думку лектора, саме тоді було закладено підвалини майбутнього зміщення церковного центру до Володимира-на-Клязьмі, а згодом і до Москви.

Історик запропонував провести певну аналогію між розвитком Церкви та дорослішанням людини. Подібно до того, як молода людина з часом прагне самостійно приймати рішення, Київська митрополія також дозріла до більшої автономії. Проте Константинополь, керуючись імперською логікою, щоразу відмовляв їй у цьому праві. Саме ця нездатність дозволити Церкві самостійно розвиватися стала джерелом тривалих конфліктів. У відповідь на перенесення митрополичої кафедри правителі Галицько-Волинської держави почали домагатися створення окремої митрополії. У 1303 році виникла Галицька митрополія з осідком у Галичі. Саме тоді поступово формується поняття «Києво-Галицька митрополія», яке сьогодні зберігається у титулі Глави Української Греко-Католицької Церкви.

За словами Володимира Мороза, Константинополь погодився на створення Галицької митрополії лише тому, що побоювався остаточного розриву з Руссю. Водночас після смерті першого митрополита Ніфонта він знову намагався повернути контроль над церковним життям, призначивши нового кандидата не до Галича, а до Володимира-на-Клязьмі.

У XIV столітті Константинополь дедалі наполегливіше вимагав, щоб київськими митрополитами ставали лише вихованці або уродженці Візантії. Коли ж політичне становище Галицько-Волинської держави ослабло, Галицьку митрополію було ліквідовано. Попри це українська церковна традиція не припинила боротьби за власну самостійність. Одним із проявів такого спротиву стало тимчасове підпорядкування Київської Церкви болгарському Тирновському патріархатові. Лектор наголосив, що цей епізод майже не висвітлюється у шкільних підручниках, хоча він демонструє, наскільки активною та самостійною була церковна політика Русі.

У 1371 році, після тривалих переговорів і політичного тиску, Константинополь був змушений вдруге відновити Галицьку митрополію. Важливу роль у цьому відіграв лист польського короля Казимира, підготовлений за участю руських бояр. У ньому містилося попередження, що в разі відмови русини можуть перейти на латинський обряд. Саме ця перспектива змусила патріарха переглянути свою позицію. Однак після смерті короля та галицького митрополита Антонія Константинополь знову втрутився у справи Руської Церкви. Кандидата Івана, висунутого місцевими єпископами, було відлучено, а спроби відновити окрему митрополію фактично заблоковано. 

Ці події стали поштовхом до нових роздумів про майбутнє церковної єдності. Символом цього періоду став митрополит Григорій Цамблак, найдавніше відоме зображення якого збереглося завдяки німецькому хроністу Якубу фон Ріхенталю. Попри неточності у відтворенні східного облачення, цей малюнок є унікальним свідченням присутності Київської митрополії на міжнародній арені.

У 1418 році Григорій Цамблак виступив на Констанцькому соборі перед папою Мартином V та імператором Сигізмундом із закликом відновити єдність Церкви та скликати Вселенський собор. Сам митрополит був болгарсько-волоського походження, однак усе своє церковне служіння пройшов на українських землях і став одним із найпослідовніших прихильників церковного порозуміння. Як і його попередників, Константинопольський патріарх заборонив Григорія Цамблака, однак той продовжував служити на Київській кафедрі аж до своєї смерті під час епідемії чуми у 1420 році. Його ідеї не зникли разом із ним. Уже через два десятиліття, під час Ферраро-Флорентійського собору 1438–1439 років, сам Константинополь погодився на укладення церковної унії. Причиною цього стала смертельна загроза з боку Османської імперії, яка вже майже повністю оточила Візантію і стояла на підступах до Константинополя.

Володимир Мороз наголосив, що лише тоді, коли Візантійська імперія опинилася на межі загибелі, Константинопольський патріарх Йосиф і імператор з династії Палеологів вирушили до Італії на собор, присвячений відновленню церковної єдності. Показово, що кошти на їхню подорож надала Апостольська столиця, адже сама Візантія перебувала у вкрай скрутному становищі. На соборі було укладено унію між Східною та Західною Церквами. Історик зауважив, що поширене твердження про нібито постійну непримиренну позицію Константинопольського патріархату щодо унії не відповідає фактам. Патріархат кілька разів офіційно перебував у єдності з Римом: після Ліонської унії 1274 року, під час правління князя Лева, а також після Флорентійського собору 1439 року. Формально ця єдність тривала аж до 1481 року. Однак, за словами лектора, несподівані труднощі виникли не з боку Константинополя, а з боку частини латинського духовенства в Польщі. Посилаючись на працю владики Бориса Ґудзяка «Криза і реформа», Володимир Мороз пояснив, що єднання Руської Церкви з Римом підривало привілейований соціально-правовий статус римо-католицької меншини в Польському королівстві.

У той час у Польщі діяли сили, пов’язані з Базельською схизмою, які не визнавали рішень папи. Вони скористалися молодим віком короля Казимира і фактично заблокували проголошення декрету Флорентійської унії як у Польському королівстві, так і у Великому князівстві Литовському, до складу яких входили українські землі.

Попри це, Київський митрополит Ісидор зумів переконати короля Владислава — старшого брата Казимира, який одночасно правив Польщею, Угорщиною та Великим князівством Литовським. У 1443 році Ісидор отримав королівський привілей, що гарантував рівність східних католиків, тобто греко-католиків у сучасному розумінні, з римо-католиками в обох державах. Лектор підкреслив, що на той момент існувала одна Київська митрополія на чолі з Ісидором, і вона перебувала в єдності з Римом. До її складу входили Київ, Новгород, Ростов, Чернігів, Суздаль, Полоцьк, Рязань, Смоленськ, Твер, Луцьк, Поділля, Турів, Перемишль, Сарай — столиця Золотої Орди на Волзі, а також Самбір, Коломна і Перм. Саме тому, за словами Володимира Мороза, твердження про те, що «народ не прийняв унію», не мають підтвердження в джерелах. Усі єпархії підпорядковувалися унійному митрополитові, і на той час не існувало окремої неунійної церковної структури в межах цієї митрополії.

Історик звернув увагу на служебник Ісидора, де він титулується «митрополитом Києва і всієї Русі». Це, на його думку, ще раз засвідчує цілісність тодішньої Київської Церкви. Лише у 1448 році Москва офіційно оголосила про розрив із митрополитом Ісидором і фактично започаткувала власну окрему церковну лінію. Перед цим Ісидора було ув’язнено, однак навіть у Москві він певний час служив літургію, поминав папу Римського, а московські князі зверталися до нього за благословенням. Тому, підсумував Володимир Мороз, твердження про те, що Москва ніколи не перебувала в унії з Римом, є історично неточним. Навіть сама Москва разом із Кремлем певний час офіційно належала до унійної Київської митрополії. Лише згодом вона пішла шляхом розколу і зрештою відкинула навіть авторитет Константинопольського патріархату. Володимир Мороз зазначив, що Москва ще тривалий час не могла повірити в те, що Константинопольський патріархат справді уклав унію з Римом. За його словами, остаточне розходження між церковними центрами було не одномоментним процесом, а наслідком складних політичних і церковних обставин.

Після загибелі короля Владислава III у битві під Варною 1444 року, де він намагався зупинити османський наступ і допомогти Константинополю, польський престол успадкував його молодший брат Казимир IV. Новому королю було лише чотирнадцять років, тому він значною мірою перебував під впливом прихильників Базельської схизми — представників латинського духовенства, які вважали, що Вселенський собор має вищу владу за Папу Римського. Саме ці кола активно протидіяли виконанню рішень Флорентійського собору. Більше того, вони фактично заборонили Руській Церкві залишатися в єдності з Київським митрополитом Ісидором і передали її під юрисдикцію московського митрополита Йони, який уже перебував у розколі.

Коли про це стало відомо в Римі, розпочали канонічне розслідування щодо організаторів цих дій. Серед головних фігурантів були краківський кардинал Збігнєв Олесницький та віленський архієпископ Матвій. Останнього від покарання врятувала лише смерть, тоді як Олесницький уникнув засудження, зрікшись участі в схизмі та примирившись із папою. Проте, за словами лектора, навіть після цього він продовжував чинити перешкоди церковній єдності.

Особливу увагу історик приділив Галицькій єпархії, яка в середньовіччі охоплювала величезну територію. Саме вона стала основою сучасних Львівської архиєпархії, Тернопільсько-Зборівської, Самбірсько-Дрогобицької, Сокальсько-Жовківської, Івано-Франківської, Коломийської та навіть Мукачівської єпархій. Її володіння простягалися від лемківського села Шляхтова, де ще на початку ХХ століття стояв хрест із написом «Тут закінчується Русь», аж до Білгорода-Дністровського. Такі масштаби були характерними для середньовічної церковної організації.

Щоб уберегти Галицьку єпархію від підпорядкування московському митрополитові Йоні, Ісидор тимчасово передав її під опіку унійного митрополита Молдови. Завдяки цьому вдалося зберегти єдність Київської Церкви принаймні на території Польського королівства. 

Володимир Мороз звернув увагу й на маловідомий факт із церковної історії Молдови та Румунії. За його словами, у сучасній румунській історіографії практично не згадують про період, коли місцеві митрополити також перебували в єдності з Римом. Навіть у популярних історичних довідниках і біографічних матеріалах цей етап часто замовчується. На думку історика, це свідчить про небажання окремих суспільств осмислювати власну історію в усій її повноті.

Далі лектор повернувся до постаті митрополита Ісидора. Якщо найдавніше прижиттєве зображення київського митрополита збереглося завдяки портрету Григорія Цамблака, то про Ісидора вже існує кілька повноцінних портретів. Довгий час історики дискутували щодо його походження, однак нині встановлено, що Ісидор був греком із міста Монемвасія на Пелопоннесі. Це старовинне місто відоме чудотворною іконою Богородиці Одигітрії, яку дослідники вважають прообразом Мукачівської чудотворної ікони. Попри всі труднощі, Ісидор не відмовився від своїх переконань. Усвідомлюючи небезпеку, що нависла над його батьківщиною після смерті Константинопольського патріарха Йосифа, він багато подорожував Європою, намагаючись знайти підтримку для захисту Візантії. У той час єпископи нерідко брали участь не лише в дипломатичних місіях, а й у військових кампаніях. У 1452 році, виконуючи обов'язки папського легата, Ісидор урочисто проголосив Флорентійську унію в соборі Святої Софії в Константинополі. Він очолив Божественну літургію святого Івана Золотоустого за східним обрядом. Єдиною відмінністю від звичного богослужіння було поминання Папи Римського як знаку церковної єдності.

Коли османські війська розпочали облогу Константинополя, Ісидор прибув до міста із загоном приблизно з двохсот воїнів. Хоча сам він не брав безпосередньої участі в боях, перебував разом із захисниками міста. Під час облоги митрополит зазнав поранення стрілою в шию й утратив свідомість. Його вдалося врятувати: через близькість міста до моря Ісидора евакуювали кораблем, після чого він пройшов лікування в безпечному місці.

Також історик навів промовистий приклад внутрішнього розколу в самому Константинополі. Під час проголошення унії частина радикально налаштованих противників єдності виходила на вулиці з вигуками — «Краще турецький тюрбан, ніж папська тіара». На думку лектора, ці настрої мали трагічні наслідки. Значна частина візантійської еліти сподівалася, що зможе мирно співіснувати з Османською імперією та поступово навернути турків до православ'я. Реальність виявилася зовсім іншою — падіння Константинополя поклало край існуванню Візантійської імперії, а ці сподівання так і не здійснилися.

Продовжуючи розповідь про падіння Константинополя, Володимир Мороз зауважив, що частина візантійського суспільства щиро вірила, що під владою Османської імперії вдасться не лише зберегти свою культуру, а й поступово навернути турків до православ'я. Історик назвав такі сподівання надто наївними, адже вони так і не справдилися. Історик також наголосив, що відповідальність за трагедію Візантії не можна покладати лише на одну сторону. На його переконання, серйозною помилкою латинського Заходу стало захоплення Константинополя під час Четвертого хрестового походу 1204 року. Проте історію вже неможливо змінити: місто впало під натиском османів, собор Святої Софії був перетворений на мечеть, до нього добудували мінарети, а християнські мозаїки, зокрема знамениту Оранту — «Нерушиму стіну», закрили або зафарбували. Натомість у Києві образ «Нерушимої стіни» зберігся, ставши символом незламності української духовної традиції.

Після падіння Константинополя новий Константинопольський патріарх Григорій Мамма призначив наступником Ісидора на Київській митрополичій кафедрі Григорія Болгарина, який до того був папським легатом. Лектор звернув увагу, що серед київських митрополитів цього періоду чимало було болгар за походженням. До них належали, зокрема, Григорій Цамблак, Кипріян та сам Григорій Болгарин. За словами історика, Григорій став законним Київським митрополитом після Ісидора. У той час, за винятком земель, що вже підпорядковувалися московському розколу, саме він очолював усю Київську митрополію. Володимир Мороз наголосив, що окремої православної ієрархії, не з'єднаної з Римом, тоді ще не існувало, хоча про цей період української церковної історії майже не розповідають у шкільних підручниках. Щоб уникнути повторення ситуації, яка виникла довкола Ісидора, Папа Римський відправив разом із Григорієм свого офіційного представника — графа Нікколо Цагупіті. Крім того, було чітко розмежовано юрисдикції Київського митрополита Григорія та московського митрополита Йони, який перебував у розколі. Таке рішення підтримав і Константинопольський патріархат.

До юрисдикції Київського митрополита належали єпархії так званої Долішньої Русі — територій, розташованих уздовж середньої та нижньої течії Дніпра. Папська булла перелічує Брянську, Смоленську, Полоцьку, Турівську, Луцьку, Володимирську, Перемиську, Холмську, Галицьку та Київську єпархії. Згодом Ісидора обрали Константинопольським патріархом. Таким чином, його учень Григорій очолив Київську митрополію, тоді як сам Ісидор став предстоятелем Константинопольської Церкви. На думку лектора, цей період був особливо сприятливим для Київської Церкви, адже обидва ієрархи добре знали руські землі та підтримували їхній розвиток. До смерті Григорія приблизно у 1473 році вся Київська митрополія продовжувала перебувати в єдності з Римом.

Після смерті Григорія митрополитом обрали Мисаїла. Він також підтримував ідею церковної єдності й звернувся з листом до Папи Сикста IV, підтверджуючи бажання зберегти сопричастя з Апостольською столицею. Лише 1484 року Константинопольський патріархат офіційно відмовився від Флорентійської унії. Проте, як підкреслив історик, це рішення не мало миттєвого впливу на Київську митрополію. Спроба призначити альтернативного митрополита Спиридона не знайшла підтримки. За словами лектора, у народній традиції його навіть прозвали «Спиридоном-Сатаною», що свідчило про негативне ставлення до спроб спричинити новий церковний розкол.

Навіть наприкінці XV століття прагнення до церковної єдності залишалося живим. У 1500 році Київський митрополит Григорій Болгарин звернувся до Папи Олександра VI із проханням зберегти єдність Церкви. Проте його посольство не досягло успіху. Частина польського римо-католицького духовенства, зокрема єпископ Еразм Цьолек, переконувала папський двір не підтримувати ці ініціативи. Володимир Мороз зазначив, що Папа Олександр VI, більше відомий як Олександр Борджіа, не до кінця розумів ситуацію на руських землях і не втрутився належним чином.

У цей період у середовищі частини латинського духовенства знову посилилися настрої, спрямовані проти східних католиків. Водночас історик наголосив, що це не було офіційною позицією Риму. Навпаки, Апостольська столиця переважно підтримувала Київську Церкву, тоді як конфлікти виникали переважно на місцевому рівні. Одним із прикладів такої полеміки став трактат ректора Краківської академії Яна Сакрана «Про помилки наймерзенніших русинів», який започаткував нову хвилю нападів на Руську Церкву.

Переходячи до історії москви, Володимир Мороз зазначив, що її розвиток відбувався зовсім іншим шляхом. У той час, коли Київська митрополія залишалася в єдності з Апостольською столицею, Московська держава дедалі більше дистанціювалася від Константинополя.

Ще наприкінці XIV століття московський князь Василь І, спостерігаючи занепад Візантійської імперії, наказав вилучити з богослужбових текстів поминання візантійського імператора. Історик пояснив, що в середньовічній традиції під час літургії згадували не лише церковних, а й державних правителів, тому така зміна мала виразне політичне значення. Подібним чином колись після коронації Данила Романовича в богослужіннях почали поминати саме руського короля, а не візантійського імператора. За словами лектора, москва фактично скористалася ослабленням Візантії та почала переймати ті моделі церковної незалежності, у яких раніше дорікала Київській митрополії. Попри спроби Константинопольського патріарха переконати московську владу відновити попередню практику, після занепаду імперії Москва остаточно відмовилася від поминання візантійського імператора.

Вирішальним етапом у формуванні московської концепції «Третього Риму» історик назвав шлюб великого князя Івана III із Софією Палеолог — племінницею останнього візантійського імператора Костянтина XI, який загинув, захищаючи Константинополь від османських військ. Саме цей династичний союз став одним із головних підґрунтів майбутніх претензій Москви на спадщину Візантії.

Після падіння Константинополя москва ще довго не могла повірити, що Константинопольський патріархат справді уклав унію з Римом. У 1451 році, після загибелі під Варною короля Владислава III, польський престол посів його молодший брат Казимир IV. Через свій юний вік він значною мірою перебував під впливом прихильників Базельської схизми — групи в латинській Церкві, яка вважала, що собор має вищу владу, ніж Папа, і виступала проти рішень Флорентійського собору.

Саме ці сили, за словами лектора, фактично заблокували визнання єдності Руської Церкви з митрополитом Ізидором. Більше того, вони домоглися того, що руські єпархії передали під юрисдикцію московського митрополита Йони, який перебував у розколі. У Римі це викликало гостру реакцію: проти організаторів цих дій розпочали канонічний процес. Кардинал Збігнєв Олесницький уникнув покарання, публічно повернувшись до єдності з Папою, хоча, як зазначає доповідач, згодом продовжував подібну політику. Щоб урятувати Галицьку єпархію від переходу під владу Йони, митрополит Ізидор тимчасово передав її в управління унійному митрополитові Молдови. Саме це, на думку лектора, допомогло зберегти церковну єдність на території Галицької єпархії в межах Польського королівства.

Окрему увагу науковець звернув на масштаби тодішньої Галицької єпархії. У середньовіччі вона охоплювала величезну територію — від Шляхтової на Лемківщині до Білгорода-Дністровського. До її історичної спадщини належать сучасні Львівська, Тернопільсько-Зборівська, Самбірсько-Дрогобицька, Івано-Франківська, Коломийська та Мукачівська єпархії. Лектор також зазначив, що сьогодні багато румунів і молдован не знають про унійний період власної церковної історії. За його словами, навіть у сучасних історичних довідниках та енциклопедіях інформація про митрополитів, які перебували в єдності з Римом, часто відсутня. Це, на його думку, свідчить про вибіркове ставлення до історичної пам'яті.

Далі Володимир Мороз зупинився на постаті митрополита Ізидора. Якщо про його попередника Григорія Цамблака збереглися лише прижиттєві зображення, то Ізидор став одним із перших київських митрополитів, від якого залишилися повноцінні портрети. Сучасні дослідження підтвердили, що він був греком із міста Монемвасія на Пелопоннесі. Після Флорентійського собору Ізидор не лише відстоював церковну єдність, а й активно працював задля порятунку своєї батьківщини, Візантії. Як папський легат у 1452 році він урочисто проголосив унію в соборі Святої Софії в Константинополі та відслужив там літургію святого Івана Золотоустого. Єдиною відмінністю цієї літургії від звичного православного богослужіння було поминання Папи Римського. Під час останньої облоги Константинополя Ізидор прибув до міста разом із двохсот воїнами. Хоч сам він не брав участі в боях, був присутній серед оборонців. Під час облоги його поранили стрілою в шию. Непритомного митрополита вдалося евакуювати морем, після чого його вилікували.

На завершення цієї частини лектор нагадав про внутрішні суперечності серед захисників Константинополя. Радикально налаштовані противники унії вигукували: «Краще турецький тюрбан, ніж папська тіара». На думку науковця, саме така позиція стала одним із чинників, які послабили можливість об'єднаного опору Османській імперії. Лектор зауважив, що й латинський Захід припустився серйозної історичної помилки, захопивши Константинополь під час Четвертого хрестового походу у 1204 році. Проте, підкреслив історик, історію неможливо змінити умовним способом.

Наприкінці лекції доповідач звернувся до теми історичної пам’яті та навів кілька прикладів людей, чиї родини були пов’язані з Греко-Католицькою Церквою. За його словами, онуком греко-католицького священника з Поділля був письменник Федір Достоєвський, правнуком священника — Михайло Коцюбинський, а серед нащадків греко-католицького духовенства також були письменник Анатолій Свидницький, який сумував за втраченою Церквою, та історик Поділля Юхим Сіцінський.

Окремо науковець згадав греко-католицький храм у Вінниці, що зберігся донині. Саме в ньому був охрещений отець Іван Хоменко — уродженець Вінниці, який згодом повернувся до Греко-Католицької Церкви, звернувшись із листом до митрополита Андрея Шептицького. Найбільше ж його знають як перекладача Святого Письма українською мовою. Лектор також процитував слова митрополита Андрея Шептицького, який у листі до православної інтелігенції від 3 березня 1942 року наголошував, що прагнення до єдності між християнами не зникло, живе й надалі та триватиме доти, доки Церква не відновить повну єдність.

Окремий блок лекції був присвячений радянським репресіям проти Української Греко-Католицької Церкви. Доповідач наголосив, що переслідували не лише духовенство, а й саму пам’ять про Церкву. Ікони святого священномученика Йосафата, молитовні образки та інші релігійні речі використовувалися як речові докази під час сфабрикованих кримінальних справ проти священників. За такі «докази», за словами Володимира Мороза, священнослужителів засуджували до багаторічного ув’язнення.

Завершив лекцію символічний слайд із картиною Петра Холодного, на якій зображені святий Йосафат Кунцевич і святий рівноапостольний князь Володимир. Між ними художник помістив квітку папороті як символ духовної єдності Церкви. Доповідач пояснив, що папороть, яка за народними переказами розквітає лише раз, у цьому творі уособлює надію на відновлення церковної єдності. Лектор також звернув увагу на символіку образу: поруч зі святим Йосафатом зображено собор Святого Юра у Львові, а біля князя Володимира — Софію Київську. У руках князь тримає меч і хрест як символи державної та духовної влади, тоді як святий Йосафат — хрест і єпископські відзнаки, що символізують духовне служіння.

На завершення доповідач подякував учасникам за увагу та зазначив, що свідомо зробив лекцію максимально насиченою історичними фактами, аби показати цілісну картину розвитку Церкви. Володимир Мороз повідомив, що презентація буде доступною для всіх охочих, щоб її можна було самостійно опрацювати після зустрічі.

Модератор подякував лекторові за змістовний історичний екскурс, зазначивши, що він став справжнім інтелектуальним інтенсивом для учасників. За його словами, під час лекції слухачі вже ділилися в чаті своїми відкриттями та новими фактами, які їх найбільше вразили. Після цього розпочався блок запитань і відповідей, під час якого учасники отримали Після лекції учасники отримали можливість обговорити почуте з автором.

Підготувала Наталія Павлишин