Леонід Мартинчик. Генокод українців: від традиції до місії

 Леонід Мартинчик — український культурний діяч, інфлюенсер, лектор, телеведучий, поет та етнограф. Його діяльність — це шлях до серця української ідентичності: через слово, поезію, глибокі розмови й особисті зустрічі з людьми. На Ювілеї молоді в Римі Леонід поділиться своїм баченням генокод українців — від традиції до місії 

— Який символ на вишиванці найбільше схожий на молитву?

Є дуже багато цікавих історій про дуже цікавих і дуже талановитих людей, які багато чого зробили, а ми — дуже мало про це знаємо. І не лише ми, а й світ, тому що ми самі цього раніше не робили. Ми не знали себе, а значить — світ не знав нас. А захищають тих, кого знають, допомагають тим, кого знають.

Тому в першу чергу я хочу, щоб ми самі про себе більше знали. І хочу пояснити різницю між мистецтвом і культурою, між мистецтвом, культурою і шароварництвом. Пояснити, як це все формувалося, чому важливо відрізняти одне від іншого — особливо за кордоном, коли йдеться про представлення української культури.

Бо, коли ти трохи далі від рідної землі, від контексту — треба дуже чітко розуміти, що таке українська культура і якою вона є насправді. І якщо вже є бажання показувати її, розповідати про неї іноземцям, то треба робити це правильно: конкретно, історично, етнографічно й мистецьки.

На жаль, я часто бачу за кордоном неправильне представлення української культури — поверхове, шароварницьке.

— Яку історію про українську душу хочете привезти світу до Ватикану? Якщо так — яка Ваша місія?

Багато говоритиму про вишиванку. Про вишиванку чи вишиту сорочку. Спробую пояснити, у чому між ними різниця — якщо вона взагалі є. Адже це не лише наше надбання — вишиванки є в багатьох культурах. Та саме наша вишита сорочка має свої унікальні особливості.

Я спробую розповісти громаді, яка приїде, якою є справжня українська сорочка. Бо сорочок багато, вишивок багато, але є певна характеристика саме української сорочки. І є її історія. І є, можливо, якась сакральність, яка пройшла крізь століття.

Хочеться, щоб ми знали, якою саме є українська вишита сорочка.

— Чи вірите, що у вишивці зберігається не тільки культура, а й пам’ять роду?

Так, я вірю, що у вишивці зберігається пам’ять роду. Хоч є багато дослідників, які в це не вірять. Та я зустрічав дуже багато цікавих, сакральних елементів у вишивці. І місця, де вона розміщувалася, теж мають значення.

Думаю, що колись, дуже давно, у вишивку вкладали сенси. Але з розвитком суспільства, з індустріалізацією, з науковим прогресом — цього ставало дедалі менше.

Я розповім, як це відбувалося. І як до цього була причетна росія. І не лише Росія — також імперії, які розділяли нашу країну, володіли її частинами. Ми — постколоніальна країна. І імперії завжди хотіли знищити нашу національну ідентичність.

Російська імперія — найбільше, але також Австрійська, Австро-Угорська, Польська держави. Вони теж дуже сильно доклалися до того, щоб ми втратили ту пам’ять роду, яка передавалася через вишивку. А в цьому — наша сила.

Кожна нація має глибоку силу у своїй архаїчній, традиційній, етнографічній культурі. Це сила кожного народу. І щоб поневолити народ — треба забрати в нього цю силу.

— Що хочете залишити у Римі — в якості духовного сліду паломника?

Я хочу залишити у Римі свої знання. Своє натхнення. Свою відданість. І ту силу, яку мені дає українська культура — її вивчення, знайомство з постатями української культури, українського мистецтва.

Це дає мені сили долати перешкоди, справлятися з тими труднощами й стражданнями, які виникають. Я хочу залишити це — передати це людям, які будуть присутні.

— Яке слово з української мови ви б вишили на сорочці для світу?

Не знаю точно, яке саме слово. Але воно точно було б у контексті братерства, сестринства, спільності.

Бо історія, радянська влада, і не лише вона — століттями виводили нас з європейського контексту. А ми — повноцінна європейська держава. Потужна, глибока, давня. Ми були королівством, з сильною державністю.

Мені хочеться, щоб європейські держави не сприймали нас як "когось іншого", а розуміли: ми — така сама європейська країна, як Італія, Франція чи Німеччина.

Тож, напевно, це було б слово "сім’я", або "братерство". Бо це — велика частина нашої культури. У нас є система культурних цінностей, які стосуються не лише родини, а й громади.

Скажімо, коли в селі жінка ставала вдовою, громада допомагала їй по господарству. Допомога один одному — це дуже важливо.

І коли країна бореться з величезним агресором, фізично нерівним — хочеться попросити про допомогу. Фізичну, фінансову, духовну. Ментальну підтримку.

Бо коли народ бореться за своє життя — дуже боляче чути наративи типу "вас не було" або "ви не такі". Можливо, не всі можуть допомогти зброєю. Але всі можуть допомогти словом, підтримкою, поширенням правди.

Не змінювати факти, а підтримувати. Не добивати — ні морально, ні через ЗМІ.

Можливо, складно пояснюю, але це те, що я щиро відчуваю.

— Як бачите діалог: «вишиванка — молодь — Церква — світ»? 

Я говоритиму не лише про вишиванку. Українська культура — це не тільки вишиванка. Вишиванка — це трохи міф. У світі асоціюють Україну саме з вишиванкою. І здається, що цього достатньо.

Та багато хто одягає сорочку — і не має уявлення, що стоїть за нею.

Мені хочеться передати молоді знання — справжні знання. Щоб вони несли їх далі. Щоб правильні факти залишались у Церкві, щоб це можна було розповідати й показувати світу.

Моя тема — це не просто вишиванка. Моя тема — це генокод українців: від традиції до необхідності. І генокод — це не лише вишивка.

Саме у Римі, саме в Європі треба пояснювати: українець, який лише вдягає вишиванку, але не знає історії й не розмовляє українською — не є повноцінним українцем.

Як і кожен європеєць, українець має за спиною глибоку, давню, класичну культуру. Ми — сформована держава, у європейському контексті. Нас просто окупували. Нас перетворили на колонію. Нас морили голодоморами. Нас винищували. Нас вбивали за вишиту сорочку, за слово, за молитву, за Церкву.

У наших храмах були склади, зерносховища, музеї атеїзму.

Саме про це я хочу говорити. Це я хочу передати.

Бо можна бути в білій футболці, але мати чітке розуміння свого походження. І це — важливо нести світом.

Коли я кажу «генокод українців», я не маю на увазі лише вишивку. Я не вважаю, що вишивка — головна ознака.

В архітектурі ми мали ті самі стилі, що вся Європа. І це теж генокод. Наша культура — дуже давня. Можливо, навіть давніша за ту вишивку, до якої ми звикли.

Та вишивка — це спадок гетьманської старшини. А в них — це було те саме, що в європейських монархів. Те, як прикрашали одяг, речі релігійного та побутового вжитку — усе це прикрашали й гетьмани. Потім — козацька старшина. Згодом — селяни й містяни.

Це традиція, яка тягнеться здалеку.

Ми мали стиль рококо — такий самий, як у Франції. Українці сиділи на розкішних меблях, жили не тільки в мазанках із розписаними печами, а й у палацах, прикрашених у європейському стилі.

Ось що таке генокод. Це — стерти меншовартість.

Але щоб усвідомити себе — треба вивчити себе. Бо в крові, в історії, в походженні українського народу закладені: глибока історія, культура, мистецтво, віра, духовність.

І за кожен з цих аспектів українці боролися. І досі борються. Бо навіть сьогодні треба боротися за те, щоб Церква була українською.

Підготувала Наталія Павлишин