Любов Бутрин: «Через спільноту молоді легше прийти до Церкви»

Форум душпастирства молоді УГКЦ в Римі став поштовхом до глибшого осмислення потреб і очікувань української молоді, яка сьогодні живе в Європі. Ми поспілкувалися з Любов’ю Бутрин — головою Молодіжної комісії Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії УГКЦ. Її досвід роботи з українською молоддю в Польщі — у Варшаві, Кракові, Любліні, Ряшеві та інших містах — дає можливість побачити, як змінюються запити молодих українців за кордоном, чого вони шукають у спільнотах і як Церква може бути поруч із ними.

— Молодіжні спільноти мають давню традицію. Наскільки вони змінилися після пандемії COVID-19 та початку повномасштабної війни в Україні? Які виклики сьогодні постають у роботі з молоддю, зокрема з поколінням зумерів?

— Тут справді є що порівнювати. Я вже 11 років живу в Польщі, у Любліні. У 2016 році ми заснували там товариство «Обнова». До пандемії у нас було досить багато учасників. А під час COVID-19 усе дуже змінилося: хтось роз’їхався, хтось закінчив навчання і поїхав далі. До того ж через обмеження ми майже не могли нормально зустрічатися. У результаті спільнота фактично залишилася без молоді.

Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, до Польщі приїхало дуже багато української молоді. Особливо це було відчутно в Любліні, адже це студентське місто. Ми побачили, що молоді люди почали шукати спільноту. Їм було потрібне місце, де можна безпечно бути собою, де їх розуміли і де не потрібно щоразу пояснювати, через що проходять.

Якщо у 2022 році, після початку повномасштабної війни, у нашій спільноті було лише дві людини, то поступово почали приходити нові. З початком навчального року з’явилися студенти, які приїхали до Польщі й передусім шукали українського середовища.

В інших спільнотах теж дуже побільшало учасників. Люди шукають однодумців, тих, хто зрозуміє їхній біль, страх, але водночас і їхню ідентичність. Українських студентів у великих містах багато, але далеко не всі шукають саме такого середовища.

Якщо згадати наше життя до пандемії, ми могли піти на танці, на весілля, просто зустрітися з друзями, потанцювати до третьої ночі. Зараз багато з цього для молодих людей недоступне. Вони втратили частину такого досвіду і потребують українськості, живого, запального середовища.

Тому не можна зводити християнську спільноту лише до того, що ми прийшли до церкви і помолилися. Особливо за кордоном, у Польщі, це має бути спільнота, яка плекає християнські традиції та традиції нашої Греко-Католицької Церкви, а водночас допомагає зберігати українську культуру, українську справжність та ідентичність.

— Сучасним українцям, які усвідомлюють свою ідентичність, не потрібно пояснювати чи нав’язувати українськість — вони її просто відчувають. Та все ж дуже важливо знати свою історію, звертатися до неї і передавати це знання молодшим поколінням. Товариство «Обнова» має 96-річну історію. І одна з його ключових ідей — саме українська ідентичність.

Ми не нав’язуємо Україну чи українськість, а плекаємо національні традиції, культуру, ідентичність. Нам важливо пам’ятати, хто ми є, звідки ми, і розуміти, що саме це маємо передати нашим дітям та майбутнім поколінням.

— Чи бачите ви проблему асиміляції українців у Польщі та чи працюєте з молоддю, яка не шукає української спільноти?

— Якщо говорити про асиміляцію, то Польща тут особливо показова, адже вона близька до України культурно і має спільний слов’янський контекст.

Поляки часто зауважують, що вже наступне покоління українців, народжених і вихованих у Польщі, поступово стає частиною польського суспільства. Дитина може мати українське походження, але з часом повністю входить у польське середовище. Тому багато залежить від тих, хто працює з українськими родинами. Коли молода пара приїжджає до Польщі, створює сім’ю і народжує дитину, важливо, щоб вона знала, де можна здобути українську освіту, знайти своє середовище і підтримувати зв’язок з українською спільнотою.

Ми не зможемо повністю зупинити асиміляцію. Дитина, яка росте в Польщі, природно добре говоритиме польською — і це нормально. Важливо, щоб вона також знала українську мову, свою культуру і відчувала себе українцем. Для цього мають бути доступні інформація та середовище: український садочок чи школа, можливість долучитися до української спільноти.

У Польщі така мережа добре розвинена — у Варшаві, Кракові, Любліні, Перемишлі та інших містах. Деякі з цих спільнот діють уже багато років і продовжують традицію українців, яких у 1940-х роках переселили з України під час акції «Вісла».

Тому цю роботу потрібно продовжувати. Особливо важливо підтримувати спільноти й водночас запрошувати до них молодь, яка навчається в університетах.

— Я би провела певну межу між тими, хто приїхав після 2014 року, і молоддю, яка приїхала тепер. Я сама приїхала до Польщі у 2015 році й бачу, що тоді люди більше трималися за українськість, за своїх.

Не було такого, що ти приїжджаєш і вже маєш знати польську на рівні B2. Можна було залишатися в українському середовищі, в університетах діяли українські студентські осередки. Зараз Польща дуже добре вибудувала свою систему: ти приїжджаєш, вчиш мову, навчаєшся в польському середовищі — і досить швидко інтегруєшся. Якщо приїхав у 17 років, тебе можуть одразу запросити до польських студентських спільнот, і вони справді добре з цим працюють.

Тому наше завдання сьогодні — знаходити українські студентські осередки, приходити туди, де є наша молодь, і звідти запрошувати її до українських спільнот.

Та для цього спочатку треба зрозуміти, що справді цікаво молодим людям і чого вони потребують. Не достатньо просто запросити їх на Літургію — важливо запропонувати різні формати спілкування, творчості та спільного проведення часу.

Молодь хоче бачити щось живе. Це дуже інтелектуальне покоління: вони багато вчаться, багато розуміють, усе аналізують і розкладають по поличках. Тому їм важливо бачити зміст, який справді близький. Тому треба йти до них, шукати їх там, де вони є, і працювати з ними. Можливо, таким чином ми збережемо від асиміляції лише невеликий відсоток молоді, але навіть це важливо.

Мені здається, що цей момент ми трохи втратили. Зараз уже 2026 рік, від 2022-го минуло чимало часу, і лише тепер починаємо усвідомлювати, що справді втрачаємо цю молодь. Вони можуть мати документи, які підтверджують, що вони українці, але для їхніх дітей українська ідентичність уже може бути значно складнішою.

—  Це справді дуже важливе питання. Людині потрібна певна база, щоб мати сили й можливість кудись піти, зустрітися з іншими. І йдеться не лише про гроші. Іноді людина просто не знає, куди прийти, як усе відбувається і чого від неї очікують. Тому пропозиція має бути простою і зрозумілою: ми відкриті для всіх. Без жодних умов чи обмежень. Мають бути щирість, відкритість і розуміння, що ми всі свої. По-перше, як християни — перед Богом. По-друге, ми маємо допомагати одне одному.

Іноді найбільша допомога — досить проста: підказати з документами, зорієнтувати, куди звернутися, чи допомогти вирішити побутове питання. Так людина відчуває підтримку української спільноти. Мені здається, саме з таких простих речей і треба починати.

— Що може зацікавити молодь, яка вже облаштувала своє життя в Польщі, щоб приходила до української спільноти?

— Треба шукати теми, які справді цікаві й актуальні для молоді. Дивитися, на які зустрічі приходить більше людей, і намагатися зрозуміти, що саме їх зачіпає. Наприклад, на настільні ігри може прийти менше людей, ніж на розмову про актуальні питання українців у Польщі. Цікавішими можуть бути теми Української Греко-Католицької Церкви, життя українців за кордоном, їхньої ідентичності. Тому важливо пробувати різні формати, слухати молодь і говорити з нею про те, що для неї справді важливо.

— Насправді я зараз не є керівною особою в товаристві «Обнова». Я просто є його частиною, а саме товариство значною мірою живе студентами. Сьогодні там більше студентів, ніж людей старшого віку. Вони самі творять свою історію, будують спільноту, організовують зустрічі й визначають, що їм потрібно.

А Церква — це ми. Вона має тисячолітню історію і певні речі, до яких ставиться обережно, але готова до змін. Якщо щось справді потрібно людям, Церква може це прийняти й додати щось нове. Наприклад, ще десять років тому молитва прославлення в Українській Греко-Католицькій Церкві тут, у Польщі, могла здаватися чимось нереальним. Сьогодні ми проводимо такі молитви, і на них приходить багато людей.

Останні три роки Молодіжна комісія організовує піше паломництво з Ярослава до Перемишля. Молодь сама долучається до організації й говорить, чого хоче. Хтось каже, що потрібна молитва чування, хтось хоче зустрічі з певною людиною чи цікавої розмови. Тобто молодь теж певною мірою задає напрям.

Звичайно, молоді люди часто кажуть, що Церква їх не чує, не хоче змінюватися чи не розуміє їхніх потреб. Та іноді йдеться про дуже прості речі — підтримку, дружню допомогу, фінансову підтримку чи можливість реалізувати власну ініціативу.

В Україні, наприклад у Тернополі, знайти приміщення для молодіжної зустрічі зазвичай не проблема. Можна зателефонувати, домовитися про залу на вечір — і питання вирішене. У Польщі все складніше. Натомість знаю приклад Кракова, де є велика молодіжна спільнота, близько 50 людей, а приміщення, яке вони мають, маленьке й не вміщує всіх. Знайти нове непросто, а оренда простору для такої кількості людей може бути значною витратою.

Тому молодь хоче бачити, що Церква теж готова зробити крок назустріч. Не просто сказати, що можливості немає, а разом пошукати рішення і допомогти.

Мені здається, саме для цього і потрібна Молодіжна комісія. Не кожен може безпосередньо звернутися до єпископа чи священника і сказати, що йому потрібно. А Молодіжна комісія може бути місточком між молоддю і Церквою.

Цей зв’язок не можна втрачати. Якщо такого містка не буде, контакт поступово обірветься. І через 20–30 років частина цієї молоді може повністю асимілюватися, як це вже відбувається в деяких країнах Європи, де українські спільноти поступово зникають.

— Я живу в польському суспільстві й працюю в польському середовищі, але не відчуваю якоїсь різкої зміни ставлення до себе. Є певне відчуття небезпеки, яке створює інформаційний фон. Ми читаємо новини, коментарі, постійно бачимо повідомлення про те, що десь небезпечно. Звичайно, це впливає. Наприклад, коли я виймаю українську книжку і починаю читати, іноді відчуваю на собі цей фон. Часом чуємо заклики бути обережними й без потреби не виходити на вулицю.

Можливо, ситуація зміниться, якщо зміниться політичний контекст. Я стараюся триматися від політики осторонь не тому, що вона мене не цікавить, а тому, що не хочу переносити політичні питання на особисті стосунки з поляками. Для мене важливо залишатися людиною і бачити в іншому теж людину.

Студенти, наскільки я бачу, теж не дуже бояться і не відчувають безпосередньої загрози. Звичайно, буває, що в університеті на українців дивляться інакше, бо люди різні. Це певною мірою впливає психологічно. Ми розуміємо, що перебуваємо в іншій країні і для когось можемо залишатися чужими.

При цьому ми отримуємо запрошення від польських архиєпархій на різні зустрічі та святкування, беремо участь у католицьких і християнських заходах. Священник, який опікується нашою комісією, також бере участь у зустрічах польських душпастирів молоді. Тобто ми не закриваємося від польського середовища.

Головне — не замикатися. Якщо нас запрошують, треба йти, представляти свою спільноту і не боятися. Звісно, треба вміти захищати себе і не дозволяти собою зловживати. Але через страх не варто закриватися від людей.

— У Польщі маємо дуже добру взаємодію між спільнотами. Підтримуємо контакт з іншими єпархіями, спілкуємося, організовуємо спільні заходи. Тут із комунікацією проблем немає.

У вселенській Церкві певні відмінності, звичайно, є. Наприклад, календар. Зараз у Європі та багатьох країнах світу ми живемо за одним календарем, а в Україні — за іншим. Це створює певну різницю. Та  дуже добре, що ми зараз у Європі можемо бути разом. Якщо я хочу поїхати на реколекції до Німеччини, то знаю, що там буде той самий час Великого посту. Не буде ситуації, коли в мене Великий піст починається на п’ять тижнів пізніше. Я можу приїхати в іншу країну і долучитися до заходів нашої Церкви. Ми підтримуємо контакти з Німеччиною, запрошуємо священників із Рима, намагаємося будувати такі стосунки, щоб священники з різних країн могли приїжджати до наших спільнот, проводити зустрічі та реколекції.

Для молоді це має велике значення. Наприклад, приїжджає священник із Рима і проводить реколекції. Молодь знає, що він приїхав із Рима і там теж є наша Церква. Тож, якщо я колись приїду туди, то можу прийти до своєї церкви.

Важливо показувати, що наша Церква є всюди — у Римі, Парижі, Ліоні, Іспанії, Німеччині. Там живуть наші люди, діють спільноти, є молодь. Так легше побачити, що наша Церква справді глобальна.

Думаю, майбутні зустрічі молоді в Європі теж дадуть свій результат. Молодь приїде і побачить, що тут є люди, які живуть Українською Греко-Католицькою Церквою. Це допомагає відчути, що ти не один.

— Чи були серед молоді, яка приїхала до Польщі після 2022 року, люди зі сходу чи півдня України, які через вашу спільноту відкрили для себе УГКЦ?

— Так. Наприклад, був хлопець із Києва, який раніше ходив до православної церкви. Після приїзду до Польщі він почав шукати українську спільноту і Церкву. Він прийшов до нас, активно долучився до життя спільноти і згодом став греко-католиком. Зараз є частиною нашої Церкви та спільноти.

На реколекції до нас також приїжджав хлопець із Донецької області. Він теж долучився до спільноти. Пам’ятаю ще одного хлопця з Мелітополя, який почав ходити до греко-католицької церкви у Варшаві. Він шукав саме українське середовище.

Ці історії показують, що люди справді шукають спільноту. Вони можуть не знати про нашу Церкву, але в певний момент знаходять місце, де можна зустріти своїх, поспілкуватися і відчути себе частиною спільноти. 

— Має бути добра інтенція робити все можливе, щоб Церква була всюди, де є українці — в Україні та за кордоном. Де є українці, там має бути наша Церква, щоб підтримувати їх духовно й психологічно. Вони потребують цієї підтримки, тому ми маємо самі виходити до них.

Люди не завжди приходять до Церкви безпосередньо. Часто спочатку вони приходять до спільноти, і через неї їм легше відкрити для себе Церкву.

— Тобто спільнота може стати своєрідним містком до Церкви?

— Так. Людина приходить і бачить, що люди з її спільноти ходять до церкви, моляться, відкриті до інших і щиро до неї ставляться. Так через спільноту вона може поступово прийти до Церкви.

Мені здається, що часто легше прийти через спільноту до Церкви, ніж через Церкву до спільноти. У людини може бути негативний досвід — через ставлення когось із парафіян або через те, як вона сама колись сприймала Церкву. Це формує певне уявлення і про Церкву, і про віру. Спільнота допомагає розділити це все і показати, що молодь у Церкві — це також спільнота, духовність, віра в Бога, зустрічі, реколекції та духовний супровід.

— Ви очолюєте Молодіжну комісію. Наскільки важлива її співпраця з іншими комісіями, адже після 35 років потреба у спільноті не зникає?

— Це була одна з тем, про які ми говорили дорогою сюди. Зокрема, про співпрацю з Комісією у справах душпастирства родин і сімей. Молоді люди, які зараз є в молодіжних спільнотах, поступово переходять до сімейного життя — знаходять пару, одружуються, створюють сім’ї. Тому співпраця Молодіжної комісії з Комісією у справах душпастирства родин може бути дуже важливою.

Ми також говорили про співпрацю з Катехитичною комісією. Тут можна побачити певну послідовність: катехитична діяльність працює з дітьми, далі вони переходять у молодіжне середовище, а згодом — у душпастирство родин. Тому ці три напрямки можуть добре взаємодіяти між собою.

— Думаю, що в майбутньому ми зможемо робити спільні проєкти. Наприклад, зараз у Перемишлі в Домі сестер-служебниць відбуваються реколекції. Їх є багато, і ми завжди запрошуємо людей з різних країн, особливо з Польщі. Приблизно 90 відсотків учасників приїжджають саме з Польщі.

Зараз ці реколекції поступово переходять і у формат реколекцій для родин. Цим займається Комісія у справах душпастирства родин. Думаю, що в майбутньому ми могли б робити такі проєкти разом.

Можливо, варто створити спільний напрям, який допомагатиме людині переходити з одного етапу життя в інший — від учнівства до студентства, від молодіжної спільноти до сім’ї. Щоб молода людина, яка приїжджає чи переїжджає в інше місто або країну, розуміла, куди їй далі йти, де знайти свою спільноту і до кого звернутися.

Підготувала Наталія Павлишин