10.09.2026

Мистецтво супроводу і пророцтво надії: горизонти молодіжного душпастирства Української Греко-Католицької Церкви в Європі

Під час зустрічі-конференції про тенденції та стратегії душпастирства молоді в Католицькій Церкві дон Еліо Чезарі, СДБ, говорив про служіння молоді та особливу роль духівника. Салезіанський принцип «Da mihi animas, cetera tolle» — «Дай мені душі, все інше візьми» — нагадує про головне завдання душпастиря: бачити за кожною молодою людиною її історію, шукати шлях до її серця та допомагати їй зростати у вірі.

Зустріч відбувалася в межах Форуму душпастирства молоді УГКЦ в Римі.

1. Вступ: синодальна динаміка як церковна постава

Я радий мати можливість поділитися з вами кількома думками, що випливають із мого салезіянського досвіду.

Насамперед хочу сказати, що відчуваю до вас глибоке захоплення і щиру пошану. Маю співбратів-салезіян, які здійснюють своє служіння в Україні, і саме через ту дружню близькість, яку відчуваю до вас, я не міг відмовитися від вашої пропозиції.

Ми перебуваємо в особливому церковному kairos, сповненому надзвичайної інтенсивності й позначеному загальноцерковним синодальним шляхом, який не слід розуміти як просту послідовність бюрократичних подій, а радше як справжній рух Святого Духа. Як авторитетно зазначив кардинал Лоренцо Бальдіссері, жити Синодом означає передусім «вирушити в дорогу», залишивши наші уявні й закостенілі гарантії безпеки, щоб іти разом і дозволити Господеві провадити нас туди, куди Він бажає¹.

Для української діаспори в Європі це «позбавлення відчуття безпеки» набуває глибокого екзистенційного виміру. Українська молодь сьогодні живе в умовах фрагментарності, позначеної травмою війни та викликами інтеграції в мультикультурне середовище. У такій ситуації місія Церкви не може зводитися лише до соціальної допомоги чи збереження ідентичності, але покликана піднестися до рівня «пророцтва надії». Натхненне осердя, окреслене Папою Франциском у посланні з нагоди XXXII Всесвітнього дня молоді, залишається дороговказом для кожної нашої дії: «Ми замислимося над тим, як ви, молоді люди, переживаєте досвід віри серед викликів нашого часу. А також порушимо питання про те, як ви можете дозріти до життєвого проєкту, розпізнаючи своє покликання, розуміючи його в широкому значенні: до подружжя, до мирянського та професійного життя або ж до богопосвяченого життя і священства»².

Педагогічний імператив, який постає перед нами, полягає в тому, щоб допомогти молодим людям вийти із замкненого кола нарцистичної самозосередженості, характерної для пізньої модерності, і перейти від паралізуючого запитання: «Хто я?» - до запитання творчого й місійного: «Для кого я?». Цей перехід є не лише семантичним: він становить основу справжнього розпізнавання покликання, у якому життя сприймається не як випадковість, а як місія любові в самому серці історії.

2. Наративна педагогіка супроводу: сім етапів шляху

Прийняття (зустріч і гостинність)

Прийняття не є лише формальним протоколом інституційного прийому, а становить фундаментальний богословський акт, що відображає безумовну відкритість до іншого як до епіфанії Божественного, яка пробуджує мою глибоку й зовсім не самоочевидну зацікавленість. У перспективі наративної педагогіки прийняти іншого означає визнати його як «священний текст», як живий пергамент, що несе в собі історію, гідну не лише вислуховування, а й збереження з майже літургійним благоговінням.

Гість ніколи не є пасивним отримувачем допомоги, а активним суб’єктом, який уже самою своєю присутністю перетворює виховний простір на місце керигматичного об’явлення. Така онтологічна гостинність вимагає радикального зміщення центру уваги вихователя від самого себе. Він покликаний стати «духовним лоном», здатним умістити фрагментарність життєвої оповіді іншого, не намагаючись передчасно скласти її в цілісність.

У вашій традиції така постава нагадує ісихазм: внутрішню тишу, яка дозволяє звільнити простір для голосу брата, бачачи в ньому не номер чи соціологічну категорію, а саму ікону Христа, Який стукає у двері нашої історії. Лише в цьому просторі тиші й пошани фрагментарна розповідь молодої людини може знайти свій перший безпечний прихисток.

Так зустріч перетворюється на герменевтичну подію, у якій вихователь відмовляється від власної інтерпретаційної гегемонії, щоб стати на служіння правді іншого. Йдеться про гостинність, яка не ставить умов, - віддзеркалення philokalia, що закликає побачити глибинну красу душі навіть під руїнами травми.

Отже, прийняти означає надати «наративне громадянство» тому, хто втратив своє фізичне коріння, допомагаючи молодій людині знову відчути себе особою любленою і визнаною у своїй неповторній унікальності¹, стаючи водночас «святою землею» для вихователя, а особливо для священника.

Нарешті, прийняття стає практикою визволення. У контексті, де людська гідність принижується війною, акт прийняття чужинця чи переселенця стає формою духовного спротиву. Створити простір, у якому слово молодої людини має визначальну вагу, означає повернути їй право самій окреслювати себе, звільняючи її від нав’язаної ззовні нарації жертви.

Це початок педагогічного theosis - обоження, у якому поранена людяність розпочинає шлях преображення саме через нове відкриття власної сакральності в очах іншого³.

Виклик (спонука до зростання)

У межах педагогічної динаміки виклик є необхідною рушійною силою для подолання екзистенційного застою, який нерідко набуває форми зневіри й покірного змирення.

Його не слід розуміти як паралізуючу перешкоду чи каральне випробування, а як свідому й сповнену любові спонуку до свободи молодої людини, покликану пробудити прихований потенціал зростання.

Виховний процес постійно коливається між зоною безпеки, необхідною для утвердження особистості, і ризиком нового, без якого неможливе розширення горизонту покликання.

Без виклику життєва оповідь молодої людини ризикує замкнутися в безплідних ідентичнісних циклах, позбавлених розвитку та надії. На цьому етапі вихователь діє як той, хто вносить «плідний розрив» у крихку рівновагу молодої людини, запрошуючи її досліджувати ще не розкриті можливості. Така динаміка нагадує аскезу, яку слід розуміти не як умертвлення, а як вправляння у свободі та напружене прямування до повноти. Це педагогіка «кроку далі», яка не заперечує вразливості особи, а приймає її як основу для стійкої й творчої відповіді⁴.

Педагогічна спонука має бути виважена з мудрістю розпізнавання. Йдеться не про те, щоб форсувати події, а про вміння очікувати того kairos, коли молода людина буде готова перетворити свою рану на щілину, крізь яку входить світло.

Виклик - це запрошення не дозволити несприятливим обставинам визначити себе, а наново відкрити власну здатність діяти (agency). У цьому сенсі наративна педагогіка спонукає молоду людину писати нові розділи власного життя, навіть коли його сюжет, здавалося б, був перерваний насильством історії, сприяючи динамічному синтезу між «уже» пережитого досвіду та «ще ні» Божої обітниці⁶.

Довіра і самоввірення (вплив виховання )

Самоввірення становить живе осердя виховного союзу і постає як рух взаємного дарування між двома свободами.

Це не односторонній акт підпорядкування і не некритичне делегування відповідальності, а непросте творення «безпечної основи», закоріненої в онтологічній довірі - trust.

На цьому етапі молода людина погоджується довірити вихователю частину своєї крайньої вразливості, а той, своєю чергою, урочисто бере на себе обов’язок берегти довірене, не маніпулюючи ним, а перетворюючи його на будівельний матеріал для майбутнього. Це вправа у свободі, що перетворює стосунок на нерозривний наративний союз.

Вихователь стає співтворцем або, точніше, люблячим «коректором» історії, яка, однак, залишається виключною власністю самої молодої людини.

Таке самоввірення є передумовою кожного справжнього духовного розпізнавання: лише той, хто відчуває себе прийнятим і захищеним, може наважитися зустрітися з правдою про самого себе. Стабільність, що народжується з цього союзу, стає ґрунтом, на якому можна наново вибудувати життєву траєкторію після руйнівної травми, допомагаючи молодій людині перейти від фрагментарності до внутрішньої цілісності⁷.

У богословському вимірі самоввірення відсилає нас до kenosis Христа, Який віддає Себе в руки людства. Подібно й вихователь «спустошує» себе від претензій на контроль, щоб дати молодій людині можливість постати у власній повноті. Такий союз вимагає вірності в часі, особливо тоді, коли надія хитається. Цей зв’язок стає видимим знаком Божої вірності, Який ніколи не покидає Свого народу. Так виховний союз є не лише функціональною домовленістю, а живою іконою Нового Завіту, у якому людська крихкість приймається і преображується безкорисливою любов’ю⁹.

Середовище (простір, що породжує життя)

Виховне середовище виходить далеко за межі суто логістичного виміру й постає як екосистема смислів, символів і взаємин. Це «третій простір», у якому культура, віра і щоденне життя творчо переплітаються, даючи молодій людині передсмак тієї соборної сопричасності, що є характерною для нашої духовності.

Справді наративним є таке середовище, яке здатне «говорити» навіть у тиші, пропонуючи обряди й структури, що підтримують ідентичність у процесі її становлення перед обличчям руйнівного хаосу зовнішнього конфлікту. Життєдайність цього простору залежить від його здатності бути інклюзивним і водночас пророчо спрямованим. Це має бути місце, де молода людина почувається «вдома», відчуває приналежність, але водночас переживає внутрішній поштовх до горизонту місії.

У контексті фрагментарності душпастирське середовище має стати «ковчегом спасіння», простором нормальності, де ще можливо гратися, навчатися й молитися, зберігаючи красу від наступу потворності. Це не втеча від реальності, а створення осередку людяності, який наперед являє Царство Боже¹⁰.

Таке середовище стає «таїнством ближнього», де кожна архітектурна й міжособистісна деталь сприяє збудуванню особи. Краса цього простору має чітку педагогічну функцію: нагадувати молодій людині, що темрява не має останнього слова. Це екосистема, яка виховує до взаємної турботи, де стійкість є не індивідуальним зусиллям, а плодом спільноти. У цьому захищеному руслі нарація надії може вкоренитися і зростати, захищена від крижаних вітрів суспільного відчаю¹².

Криза (kairos переміни)

Кризу не слід тлумачити виключно крізь патологічну чи клінічну призму, але як kairos - сприятливий час благодаті та глибокого преображення.

У життєвій оповіді криза є моментом, коли попередній сюжет виявляється неспроможним умістити надмір болю чи глибину запитання про сенс. Це необхідний етап духовної metanoia, коли руйнування земних певностей відкриває можливість нового, зрілішого синтезу власного буття.

Супровід у кризі вимагає педагогіки зупинки та милосердної терпеливості. Священник-вихователь покликаний протистояти спокусі негайно розв’язати конфлікт, натомість сприяючи мужньому перебуванню у «Великій суботі» невизначеності. Саме в серці кризи відбувається розпізнавання між тим, що є справді істотним, і тим, що є другорядним.

Супроводжувати означає допомагати молодій людині побачити під попелом зруйнованого світу паростки нового, автентичнішого образу себе, менш залежного від зовнішнього схвалення¹³.

Цей перехід має внутрішньо пасхальний характер: немає воскресіння без проходження через п’ятницю втрати. Тому криза стає місцем, де життєва оповідь молодої людини позбувається фікцій, щоб зустрітися з оголеною правдою про власну залежність від Бога.

У педагогічному вимірі це означає виховання духовної стійкості, яка полягає не лише у здатності витримувати удари, а й у здатності дозволити самим ударам нас преобразити, надаючи нам нової форми - міцнішої і світлішої, подібно до металу, випробуваного вогнем¹⁵.

Рішення (здійснення свободи)

Акт прийняття рішення є точкою з’єднання між Божим покликанням та особистою і вільною відповіддю молодої людини.

Йдеться не просто про технічний вибір між нейтральними можливостями, а про свідоме прийняття власної пораненої історії як відповідальності і дару. Рішення - це мить, коли молода людина перестає бути пасивним глядачем чи жертвою власної життєвої оповіді й стає її свідомим головним героєм під Божим поглядом.

У педагогічному вимірі це вимагає такого вправляння у свободі, яке поступово виховує до духовного розпізнавання. Навчитися читати Божі знаки у власному житті означає надати своєму шляху послідовного напрямку, перетворюючи неоформлені бажання на конкретні життєві проєкти, а духовні інтуїції - на конкретні зобов’язання в історії.

Рішення є протиотрутою від паралічу, спричиненого травмою: вирішувати означає знову вирушати в дорогу, несучи із собою шрами минулого, але прямуючи до мети, яка перевершує теперішнє¹⁶.

Рішення пов’язане з гносеологією серця: саме в глибині свого буття людина промовляє Богові своє «Амінь». Вихователь супроводжує цей процес, не заступаючи сумління молодої людини, а пропонуючи євангельські критерії для вибору, який стає джерелом справжньої радості. Кожне рішення, прийняте в гармонії з Божою волею, є актом свободи, який визволяє не лише того, хто вирішує, а й усю спільноту, адже кожне «так» життю є перемогою над смертю, що нависає над реальністю війни¹⁸.

Зобов’язання (свідчення у світі)

Виховний шлях знаходить свою есхатологічну повноту у зверненні назовні, що здійснюється як diakonia і пророче свідчення.

Цей шлях не замикається нарцистично в самому собі, а неодмінно виливається у безкорисливе служіння та церковну місію. Молода людина, яка інтегрувала власну історію і примирилася зі своїми ранами, тепер покликана взяти на себе відповідальність і за історію інших, стаючи «зціленим пораненим», здатним лікувати рани ближніх.

Суспільне й церковне служіння стає, таким чином, остаточною перевіркою досягнутої зрілості: власна нарація надії вже не є приватним скарбом, а стає спільним ресурсом для відбудови громади.

На цьому етапі супровід перетворюється на рівноправну співпрацю, де молода людина й вихователь ідуть пліч-о-пліч як свідки зустрінутої Істини. Місія молодої людини, а особливо української молоді сьогодні, полягає в тому, щоб бути творцем миру і примирення на нашій зраненій землі¹⁹.

Таке служіння є видимим виявом «літургії після Літургії»: віра, яку святкуємо і про яку розповідаємо, воплочується у ділах справедливості та милосердної любові. Молода людина стає таким чином «першим євангелізатором своїх ровесників» - пор. цікавий досвід хрещення дорослих у Франції, - несучи слово надії, засноване не на абстрактних теоріях, а на власному пережитому досвіді спасіння.

Свідчення стає живою нарацією, яка ставить запитання суспільству і Церкві та показує, що навіть у час випробування можливо творити Добро й готувати майбутнє, сповнене гідності для всіх²¹.

3. Осердя пропозиції: керигма, покликання і місія

«Бог любить тебе»

Непорушною основою кожної практики молодіжного душпастирства є сповнене сили звіщення безумовної любові Отця. «Бог любить тебе. Ніколи не сумнівайся в цьому, хоч би що сталося у твоєму житті. За будь-яких обставин ти безмежно люблений»²².

Це керигматичне звіщення набуває в нашому контексті особливо драматичного й цілющого значення: Бог - не далекий Суддя і не байдужий до болю Архітектор, а Отець, Чия ніжність із особливою силою виявляється саме там, де людське є найбільш зраненим. Це любов, яка передує кожній заслузі й дарує молодій людині онтологічну гідність, якої не здатні знищити ані війна, ані втрата, ані насильство.

Усвідомлення цього Божого батьківства, яке обіймає сина навіть у багнюці окопу чи в холоді укриття, є тією скелею, на якій ґрунтується сама можливість надії та стійкості²³.

«Христос віддав Себе, щоб спасти тебе»

Пасхальне таїнство - не абстрактний догмат, а акт найвищої солідарності, який досягає молодої людини в її найтемнішому сьогоденні. «Поглянь на Його розпростерті на хресті руки, дозволь Йому знову і знову спасати тебе»²⁴.

Христос, Стражденний Слуга, сходить у рани українського людства, розділяючи покинутість, холод і біль вашої сплюндрованої землі.

Віддаючи Самого Себе, Він перетворює хрест із знаряддя муки на драбину до неба. Для молодої людини, яка переживає жах насильства, це звіщення означає відкрити, що немає такої безодні страждання чи такого пекла ненависті, куди Христос Пантократор уже не зійшов би, щоб простягнути руку. Спасіння - це зустріч із Тим, Хто прийняв на Себе понівечену плоть, щоб зробити її здатною до вічного життя і прощення, розриваючи кайдани зла²⁵.

«Він живе!»

«Христос живе. Він - наша надія і найпрекрасніша молодість цього світу»²⁶.

Певність Воскресіння є динамічним осердям християнської пропозиції, яка перетворює жалобу на очікування, а попіл - на славу. Якщо Христос живе, тоді смерть не має останнього слова, а кожен учинок добра, звершений у прихованості, призначений для вічності.

Ця істина радикально преображує стійкість віруючого: вона вже не є лише психологічною якістю, а стає реальною участю в силі Воскреслого. Він - Живий, Який іде поруч із молодими дорогою до Емауса, наповнюючи світлом обрії, затьмарені війною, і не дозволяючи їм втратити надію навіть у найтемніші ночі національної історії²⁷.

Покликання і місія

Зустріч із керигмою природно розквітає у відкритті власного особливого покликання, яке завжди є покликом до любові, що здійснюється у служінні.

Для української молодої людини Божий поклик - це не запрошення до духовної втечі від світу, а доручення залишатися у світі з силою євангельської лагідності.

Місія народжується з усвідомлення, що людина обрана для неповторного завдання: бути творцем примирення і будівничим оновленого суспільства. Розпізнавання покликання інтегрує пережиті рани та отримані дари в життєвий проєкт, здатний відповісти на потреби Церкви й країни, спрямовуючи особисту свободу до Спільного Блага та до перемоги життя над кожною логікою руйнування²⁸.

4. Душпастирська практика та плекання стійкості

Модель JRS: «The One Proposal»

Єзуїтська служба біженців (JRS), у співпраці з Xavier Network і Товариством Ісуса, розробила комплексну й масштабовану модель допомоги під назвою «The One Proposal». Ця програма є взірцем «цілісного» супроводу:

Вплив і масштабованість: спочатку проєкт був розрахований на 73 168 бенефіціарів; на початкових етапах допомогу отримали 56 042 особи, а згідно з оновленим звітом за 2025 рік їхня кількість сягнула вражаючих 150 811 осіб³⁰.
Структура заходів: було здійснено понад 82 000 заходів допомоги, координованих Альберто Аресом Матеосом, ТІ³². Стратегія поділяється на:
- Welcome - «Прийняти» (60%): невідкладна допомога, прихисток і первинна гуманітарна підтримка;
- Protect - «Захистити» (30%): психосоціальна підтримка, охорона здоров’я, освіта та житло;
- Integrate/Promote - «Інтегрувати/Сприяти розвитку» (10%): інтеграція на ринку праці та довгострокова самостійність³³.
Ефективність управління: особливо важливим з академічного погляду показником є фінансова прозорість: 90,06% видатків безпосередньо спрямовуються на програми підтримки, тоді як лише 5,24% - на організаційне забезпечення³⁴.

Досвід ораторію: пограничний простір і перехрестя взаємин

Сьогодні ораторій постає не просто як одна з форм душпастирського служіння чи простір для парафіяльних заходів, а як справжнє «виховне вираження християнської спільноти, зосереджене на молодих поколіннях».

У добу глибокої екзистенційної фрагментарності та «духовного сирітства», коли молоді люди своїм мовчазним криком виражають потребу в приналежності, запитуючи себе: «Чиї ми?», ораторій пропонує себе як «пограничний простір» - гнучкий міст між вулицею і Церквою, здатний поєднати гостинність із «низьким порогом входження» та «високими горизонтами» віри.

Ця інституція не обмежується опікою над фізичним простором, а постає як середовище, що породжує антропологічну культуру, засновану на чотирьох опорах: безкорисливості дару, грі, позбавленій утилітарної мети, визнанні іншого та взаємному служінні.

У цьому контексті формується так званий «ланцюг турботи» - динаміка, у якій підлітки випробовують себе, піклуючись про молодших дітей, і майже непомітно для самих себе відкривають, що життя знаходить свій найглибший сенс у даруванні себе.

Щоб ораторій не скотився до безплідного «душпастирства переддвер’я» - прийняття, яке зупиняється на порозі й ніколи не наважується на перше звіщення Євангелія, - сучасна церковна практика пропонує розвивати педагогіку «концентричних кіл». Поряд із прийняттям п’яти тисяч і поглибленим залученням дванадцятьох життєво важливо вибудовувати також «середні кола» через «душпастирство за інтересами» - спорт, музику, творчі майстерні. Такі шляхи мають власну цінність і здатні поступово супроводжувати молодих людей до самого осердя християнського досвіду.

Ораторій, одночасно втілюючи образи «дому», який приймає, «майстерні», що допомагає розкрити таланти, і «намету», який виходить назустріч екзистенційним периферіям, утверджується як один з останніх ненасильницьких і неконфліктних соціально-виховних осередків, здатних відроджувати всю тканину парафіяльної спільноти.

Можливість спільного життя: майстерня братерства і скеля для зростання

У контексті суспільства, яке є гіперпов’язаним, але водночас глибоко позначеним самотністю та тривогою через постійну вимогу бути успішним, досвід тимчасового спільного проживання і спільнотного життя сьогодні належить до найбільш плідних і затребуваних молодими поколіннями пропозицій.

Спільне життя відповідає на ідентичнісну розщепленість молодих людей, пропонуючи їм об’єднавчий досвід, який гармонійно поєднує емоційний, міжособистісний, духовний і громадянський виміри.

Воно не є втечею від світу, а творенням справжнього «виховного братерства», у якому щоденне розділення часу, навчання, їжі та молитви породжує глибокі зв’язки, здатні позначити все подальше життя. З педагогічного погляду спільне життя є тією «надійною скелею», яка потрібна для проходження моментів уразливості та переходу. Послуговуючись відомою метафорою з природничого світу: як омар мусить сховатися під скелею, щоб пережити період линяння і скинути старий панцир, так і молоді люди потребують захищених спільнотних середовищ, де вони можуть осмислювати труднощі зростання, не дозволяючи їм себе зламати.

Досвід спільного повсякденного життя дає також змогу перейти від фрагментарного душпастирства, побудованого на окремих подіях, до плідного «душпастирства процесу», у якому віра є не зовнішньою приписаною нормою, а виміром, що воплочується у звичайних і конкретних взаєминах.

У цьому просторі безкорисливості, вільному від одержимості результатом, молоді люди можуть бути по-справжньому побаченими й визнаними такими, якими вони є, знаходячи найсприятливіший ґрунт для особистого супроводу та зрілого розпізнавання покликання, спрямованого на відкриття власного місця у світі в служінні спільному благу.

Критичний і бібліографічний апарат

Пор. M. Vojtas, Наративна педагогіка і супровід, у «Rivista di Teologia Pastorale», 2022, с. 45.
G. Sala, Гість як текст: герменевтика прийняття, Рим 2021, с. 12–14.
Пор. P. Evdokimov, Мистецтво ікони: богослов’я краси, Edizioni Paoline, Рим 1990.
D. Crivellari, Виховний виклик у час кризи, Мілан 2023, с. 88.
M. Vojtas, Проєктування в умовах ризику: динаміка салезіянської педагогіки, Турин 2020.
G. Sala, Герменевтика межі: педагогіка й аскеза, у «Studi di Pedagogia», 2024, № 1.
Пор. M. Vojtas, Нарація і розпізнавання: системний підхід, Рим 2019.
JRS Europe, Annual Report 2023: Hope is the Path, с. 22 (історія родини Сардазаї).
G. Sala, Виховний союз: довіра і відповідальність, у «Studi di Pedagogia», 2022, № 4.
D. Crivellari, Виховні екосистеми: поза межами класної кімнати, Болонья 2021, с. 112.
Пор. N. Berdjaev, Сенс творчості, Jaca Book, Мілан 1994 - щодо поняття Sobornost’ («соборність»).
G. Sala, Середовище як третій вихователь, у «Educazione Oggi», 2023, с. 33.
Пор. M. Vojtas, Kairós і криза в молодіжному душпастирстві, у «Note di Pastorale Giovanile», 2024, № 2.
D. Crivellari, Богослов’я кризи: шляхи переосмислення, Мілан 2022.
Пор. S. Bulgakov, Православ’я, EDB, Болонья 1991.
G. Sala, Свобода, що вирішує: шляхи дозрівання, Рим 2020, с. 201.
Пор. M. Vojtas, Супроводжувати рішення, Турин 2021.
T. Spidlík, Духовність християнського Сходу, Рим 1985.
D. Crivellari, Diakonia і активне громадянство, Мілан 2024, с. 156.
G. Sala, Свідчення як пережита нарація, у «Pedagogia e Vita», 2023.
Пор. J. Meyendorff, Візантійське богослов’я, Marietti, Казале-Монферрато 1984.
Франциск, Післясинодальне Апостольське повчання Christus Vivit (CV), 112.
Пор. Підсумковий документ Синоду про молодь, 2018, № 63.
CV, 123.
Пор. Підсумковий документ Синоду про молодь, № 65.
CV, 1.
CV, 126.
Пор. CV, 248–250.
Підсумковий документ Синоду про молодь, № 139.
JRS International, 2025 One Proposal Factsheet, 24 лютого 2026 року.
JRS Europe, Annual Report 2023: Hope is the Path, с. 8.
JRS Europe, Message from the Regional Director Alberto Ares SJ, Annual Report 2023, с. 4.
JRS, The One Proposal: Strategic Objectives 2022–2025, Рим 2022.
JRS Europe, Financial Summary 2023, Annual Report 2023, с. 27.

Постскриптум - Дон Боско як супровідник, бо він є учнем

Було б однобічно описувати спосіб, у який Дон Боско супроводжував молодь, не зупинившись на його власному досвіді буття супроводжуваним. Видається логічним і переконливим стверджувати: якщо людина вірить у цінність супроводу, вона сама дозволятиме себе супроводжувати або принаймні прагнутиме цього на різних етапах свого життя. Однак ще перед тим, як бути супроводжуваним «фактично», основою є бути учнем - мати внутрішню поставу пошуку знаків Святого Духа в конкретних життєвих обставинах і вправлятися в чеснотах, пов’язаних із учнівством.

У 1886 році, тобто в період повної зрілості його особистого досвіду, на неодноразові прохання ректора семінарії Монпельє викласти свій виховний метод Дон Боско вигукнув у присутності членів Вищої ради Салезіянського товариства: «Хочуть, щоб я виклав свій метод, але ж я й сам його не знаю! Я завжди йшов уперед так, як надихав мене Господь і як вимагали обставини». Зрозуміло, ці слова не означають, що Дон Боско рухався, сам не знаючи куди; радше він не хотів ув’язнювати себе в жорсткій і стереотипній системі, яка позбавила б його свободи та гнучкості перед новими ініціативами чи новими потребами. Спосіб дії Дона Боско видається досить виразним і має риси духовного розпізнавання, тобто пошуку Божої волі як у натхненнях - більш суб’єктивному вимірі, - так і в обставинах - більш об’єктивному. У наступних параграфах я хотів би описати деякі особливо важливі моменти життєвого преображення Дона Боско, пов’язані з його учнівством і супроводом.

Зустріч із доном Калоссо

Опис того, як дон Джованні Калоссо супроводжував Дона Боско, який знаходимо у Споминах про Ораторій, відповідає схемі супроводу, раніше представленій у біографіях взірцевих юнаків.

Перша зустріч відбувається дорогою. Серед інших подорожніх дон Калоссо помічає «невисокого хлопчика, з непокритою головою, скуйовдженим і кучерявим волоссям», який ішов у глибокому мовчанні. Він вітається з ним, приймаючи його з доброзичливістю, і жартома висловлює похвалу його матері.
Потім він кидає йому виклик стосовно почутої проповіді, кажучи: «Та що ти взагалі міг зрозуміти!» Після вичерпної відповіді Калоссо відкриває перед ним можливість навчатися і обіцяє допомогти подолати сімейні труднощі.
Дон Боско довіряє себе проводові дона Калоссо, який дає йому «відчути смак духовного життя» серед навчання, обов’язків і радості «звичних святкових розваг на лузі».
На наступних сторінках знову з’являється тема життєвого середовища - сім’ї. Спокійний зимовий період, коли селянська праця не вимагала великих зусиль, минув, і брат Антоніо почав обурюватися тим, що маленький Джованні поводиться як «панич».
Наступна криза виникає як конфлікт між двома братами. Мрія Джованні про навчання стикається з ментальністю та вимогами селянського життя.
Рішення, яке долає кризу, є типовим прикладом поєднання люблячої доброзичливості й послуху - засадничого для Превентивної системи. Джованні цілковито довіряється своєму супровідникові й починає розділяти життя з капеланом, повертаючись додому лише для сну. Він стверджує, що «дон Калоссо став для мене немов ідолом. Я любив його більше, ніж батька, молився за нього і служив йому в усьому».
Його відданість переходить на якісно новий рівень: він працює й навчається із задоволенням і з повною відповідальністю. «За один день із капеланом я робив стільки поступу, скільки вдома не зробив би й за тиждень». Показово, що після смерті дона Калоссо Дон Боско не припиняє розповіді про супровід. Уже в наступному параграфі він описує зустріч із «новим благодійником» і своїм майбутнім супровідником - доном Джузеппе Кафассо.

Вибір покликання

Дон Боско жив у середовищі, де значення вибору покликання інколи надмірно підкреслювали, аж до переконання, що від нього залежить вічне спасіння або осудження, що неминуче породжувало тривогу. Першими двома стратегіями розв’язання дилеми покликання були шлях послуху і шлях раціональності.

У послуху своєму сповідникові Джузеппе Марія Малорії, якого вважали найосвіченішим церковником К’єрі, Джованні очікував конкретніших вказівок щодо вибору покликання. Молодий Боско був дуже задоволений своїм духовним провідником і продовжував сповідатися в нього навіть під час навчання в семінарії, однак його поради щодо цього питання йому було недостатньо: «У цій справі, - відповідав він мені, - кожен повинен іти за власними схильностями, а не за порадами інших».

Можна висувати різні припущення щодо того, чому Малорія не захотів висловитися безпосередньо, однак залишається фактом, що Джованні не міг здійснити вибір, просто підкорившись чужій вказівці.

Другим шляхом був раціональний вибір. До уваги бралися такі чинники: відповідний час для рішення - останній рік навчання; рішення не покладатися на сни; усвідомлення високої гідності священничого ідеалу; розуміння власних слабкостей і небезпек світу; зрештою, економічне питання. Раціональним результатом цього процесу стало рішення просити про вступ до францисканців.

Однак цей раціональний вибір не міг бути реалізований через сильне внутрішнє занепокоєння: Джованні відчував, що серед францисканців не знайде того внутрішнього миру, якого так прагнув. Саме від цього моменту розгортається характерний для Дона Боско спосіб розпізнавати і дозволяти себе супроводжувати.

Джованні Боско ретроспективно описує це у Споминах про Ораторій у контексті молитовного розпізнавання, яке феноменологічно можна окреслити як формування бачення майбутнього, пронизаного довірою до Божого Провидіння. Джованні відбуває дев’ятницю в цьому намірі й з великою ревністю приступає до Святих Таїнств.

Довіра до поради мудрої людини - священника, дядька Луїджі Комолло, - стає не стільки остаточним рішенням, скільки входженням у шлях безперервного розпізнавання, який триватиме впродовж усього життя. Власне, порада дядька Комолло йде саме в цьому напрямку: він радить Джованні вступити до семінарії, де той зможе краще пізнати, чого Бог від нього хоче.

У цих обставинах учнівство Джованні Боско переживає справжній якісний стрибок: він починає сприймати себе як учня, що постійно шукає голосу Святого Духа в конкретних життєвих ситуаціях. Осердям його учнівства стає постава постійного пошуку, а не сама «матеріальність» супроводу, який відтепер може здаватися більш епізодичним, але від цього не стає менш глибоким.

Вибір превентивної педагогіки пропозиції

Опинившись у Турині, молодий священник Джованні Боско не одразу визначає поле своєї діяльності, а довіряється формації та супроводові в Церковному конвікті під проводом святого Джузеппе Кафассо.

Працюючи у виховних закладах маркізи Бароло та відвідуючи туринські в’язниці, він пізнає нагальні проблеми молоді свого часу. Саме в цьому контексті Дон Боско здійснює розпізнавання, яке приводить його до нового якісного кроку - вибору превентивної стратегії, що не лише запобігає, а й пропонує позитивну альтернативу, і саме вона становитиме серце Превентивної системи.

Про свої відвідини в’язниці Дон Боско пише: «Саме тоді я помітив, що багато хто знову опинявся в цьому місці через те, що був залишений напризволяще. Хто знає, - думав я, - якби ці юнаки мали на волі друга, який би піклувався про них, допомагав їм і навчав їх релігії у святкові дні, хто знає, чи не можна було б уберегти їх від загибелі або принаймні зменшити кількість тих, хто повертається до в’язниці?»

Отже, превентивна увага Дона Боско є плодом супроводжуваного розпізнавання, яке сягає вглиб і торкається причин проблем, що вражають молодь. Глибина розпізнавання не протиставляється зануренню в конкретний світ молодих людей, а, навпаки, завдяки йому стає можливою.

Його відповідь не обмежується негайним реагуванням на нагальні проблеми, що легко могло б перетворитися на звичайну соціальну допомогу; це превентивне виховання, яке прагне випередити моральний занепад тих, хто перебуває «в зоні ризику».

На конкретні виклики молодіжного світу Дон Боско відповідає превентивною пропозицією святкового ораторію: дружбою - в анонімному місті, населення якого швидко зростає і яке входить у першу фазу індустріалізації; релігійним вихованням - для хлопців без парафії; здоровою розвагою - для тих, хто більшість свого часу проводить на роботі; вечірніми школами - для неписьменних тощо.

Подальший розвиток учнівства Дона Боско

У щойно описаних етапах бачимо, як Дон Боско переходить від «всеохопного» стилю супроводу з доном Калоссо до зрілого стилю учнівства.

Підсумовуючи, бачимо, що в підлітковому віці, у свої чотирнадцять-п’ятнадцять років, він дозволяє себе провадити в тому самому стилі, який пізніше пропонуватиме своїм юнакам у повчальних біографіях. Однак у момент конкретного вибору власного покликання він постає перед необхідністю увійти в зрілішу логіку - логіку постійного розпізнавання.

Відкидаються як сліпий послух, так і суто раціональний вибір. Рішенням стає рекомендований шлях семінарії, який дозволяє йому надалі конкретизувати свою місію. Нарешті, на третьому рівні бачимо продовження розпізнавання під проводом Кафассо, який розширює його горизонти: йдеться вже не лише про розпізнавання в особистому житті, а й про конкретні форми виховно-душпастирського служіння.

У 1860-х роках бачимо занепад святкового ораторію на Вальдокко, невдалий досвід із колегіумом у Джавено, складне будівництво базиліки Марії Помічниці Християн, тривалий процес затвердження Конституцій, спроби розширення діяльності в П’ємонті через різні колегіуми, довірені дуже молодим директорам.

У 1870-х роках, натомість, розпочинаються місії в Латинській Америці та суперечки з архиєпископом Гастальді. За таких умов було далеко не просто раціонально й наперед передбачити майбутнє Згромадження і справи, що розпочалася в дуже скромних обставинах.

Практична творчість Дона Боско є плодом постійного розпізнавання, яке дозволяє йому не прив’язуватися лише до однієї форми діяльності - наприклад, до святкового ораторію - і дарує внутрішню свободу дедалі більше довірятися Провидінню. Його практична геніальність і героїчне учнівство взаємно підсилюють одне одного і діють у синергії.

Ще один аспект учнівства Дона Боско можна побачити в розповідях про його сни, у яких його завжди супроводжує певна особа: дон Кафассо, дон Алазонатті, граф Кайс, Сільвіо Пелліко, маркіза Бароло та інші. Навіть Домінік Савіо неодноразово провадить Дона Боско, відкриваючи перед ним нові горизонти.

Так завершується цей шлях: видатний учень стає учителем свого вчителя. Цікаво, як історик П’єтро Стелла у своїй оцінці поєднує реалізм і сни як взаємодоповнювальні виміри діяльності нашого Святого:

Таким чином стає зрозуміло, наскільки непросто визначити поставу Дона Боско щодо снів, які він сам сприймає або представляє як пророчі, і щодо реальності. Складається враження, що він діє з переконанням, що має доручення згори, мету, якої належить досягнути, щось, що необхідно здійснити, навіть якщо через сни він не осягає всієї повноти цього завдання. Дон Боско бачить, що перебіг подій формує Згромадження не так, як він сам хотів би або як, на його думку, воно мало б розвиватися […] Його ідеї змінюються й уточнюються під впливом подій, за якими він постійно уважно стежить, не для того, щоб пасивно їх приймати, а щоб у безперервній творчій діяльності пристосовувати до них нову будову […]. Це не прагматизм, адже над усім панує чітко визначена мета і низка релігійних та моральних принципів; це вміння і пошук слушного моменту; це радикальний оптимізм, що випливає з переконання: розвиток подій завжди дає прийнятний ґрунт, у який можна засівати власне насіння, з довірою, що воно, навіть будучи обмеженим «надзвичайно тяжкими часами», завжди знайде спосіб пережити бурі й принести плід.

Світлини Софії Костенко