Влада і Костянтин Ліберови: «Ми перестали перейматися речами, що не мають жодної ваги у моменті смерті або любові»

До війни Костянтин і Влада Ліберови фіксували щастя — весілля, історії кохання, портрети. Після — взяли до рук камеру, щоб фіксувати правду. Замість весільних суконь — зруйновані будинки, замість поцілунків — сльози на очах матерів. Їхні світлини облетіли весь світ, змушуючи світову спільноту дивитись в очі війні. У кожному кадрі — біль, спротив і надія. Сьогодні вони — не просто фотографи, а свідки часу, голос тих, хто його переживає. 

Фотомитці будуть спікерами на Ювілеї Молоді в Римі. За сприяння Товариства свята Софія (Рим) та ректора  Патріаршого прокатедрального собору Святої Софії у Римі отця Марка Семегена представлять фотовиставку  «Зруйнована сакральність». 

Ми поспілкувалися з ними про те, що для них означає надія, віра і що Бог промовляє через їхні фото. 

Якщо б могли зробити єдиний знімок, що символізує надію під час війни, що б це було?

 — Це був би знімок, на якому ніч. Жінка вдома — мати чи дружина — прокидається серед тиші й не розуміє, чому її серце стискається. А десь далеко, її син або чоловік саме в цей момент живий. Ще живий. Мені хочеться зняти цей зв’язок — невидимий, але справжній. Зв’язок через простір, через біль, через любов. Для мене саме в ньому — надія. Що зв’язок існує навіть тоді, коли не існує поруч. Мені болить, що війна розʼєднує сім’ї. Але саме тому я хочу зафіксувати те, що вона ніколи не зможе знищити — зв’язок. 

Якби Бог говорив через Ваші фотографії, що б Він сказав світові? 

 — Він говорить. Просто дивіться. Кожне фото — це фраза, вирвана з тиші. Це мить, у якій немає слів, але є присутність. Бог не кричить. Він — у погляді пораненого, у обіймах після втрати, у світлі, що проходить крізь дим. І якщо дивитись уважно — почуєте.

Вас часто називають «очима війни». А ким би ви хотіли бути — в очах воїнів, матерів, дітей? 

 — Ми, мабуть, щасливі у своєму покликанні, бо знаходимося саме там, де маємо бути. Наше завдання — зробити так, щоб світ бачив і світ відчував. Щоб через нас люди у різних країнах могли відчути біль України не як новину, а як власну рану. У поглядах воїнів ми хочемо залишитися свідками — тими, хто не відвернувся. У серцях матерів — передачею надії, коли вона ще можлива, або памʼяттю, коли її вже немає. А для дітей — ми хочемо бути тими, завдяки кому вони колись побачать, як дорого коштувала свобода їхнього дитинства. 

 Що для Вас є найбільшим відкриття війни (не як події, а як досвіду життя)?

  — Це може прозвучати парадоксально, але найбільше відкриття — саме про людство. Війна оголює все: не маскує, а здирає маски. Ми побачили, наскільки люди можуть бути гнучкими, як їхня психіка — мов жила, — пристосовується до неможливого. І водночас — наскільки людина крихка. Один звук, один спогад, один уламок — і всередині тріщина. Ми побачили відвагу, яка не схожа на кіно, а схожа на тишу, де солдат просто встає й іде, бо треба. Побачили героїв, не вигаданих у книжках, а справжніх — без слів, без пафосу, без страху. І так само — побачили темряву. Наскільки далеко може зайти жорстокість. Наскільки легко деякі люди обирають зло — не через примус, а з власної волі. 

Чи змінило Вас те, що дивиться на війну крізь об’єктив багато місяців поспіль?

  — Змінилися самі налаштування душі. Те, що раніше здавалося важливим, зникло — як шум, що раптом вимкнули. Ми перестали перейматися речами, що не мають жодної ваги у моменті смерті або любові. Гроші втратили значення. Статус — ще більше. Натомість прийшло відчуття ясності. Ми стали майже безжально чесними — спочатку з собою, а потім із реальністю. Бо тільки через цю чесність можна дістатися суті. А саме її ми й шукаємо у кожному кадрі: не поверхню, а суть. Війну не можна фотографувати фальшиво — вона викриває кожного, і нас також. 

Чи можна сфотографувати надію — навіть серед руїн? Як це виглядає?

 — Так. І ми постійно її шукаємо. Це — частина нашого внутрішнього балансу. Між болем і надією має бути міст, інакше — душа зламається. Якщо розібратися в механіці нашої роботи, то виглядає це так: ми знаходимо темряву, пропускаємо її через себе, транслюємо світу. Але якби ми зупинились лише на цьому — ми б втратили віру. Тому ми завжди шукаємо інше — світло. Історії любові, які народжуються там, де все втрачено. Повернення — не на фронт, а до життя. Сміх у шпиталі. Дотик руки. Очі, в яких з’являється світло — навіть після втрати ноги. Надія має дуже просте обличчя. І ми намагаємося його не пропустити. н

Як вважаєте, чи здатна світлина змінити хід подій, долю, рішення? 

 — Так. Це не віра — це знання. Були випадки, коли одна світлина змінювала хід історії. Знімок дівчинки Кім Фук, що втікає від напалму у В’єтнамі, зупинив війну у серцях мільйонів. Світлина біженця Алана Курді, змитого хвилею на берег, змусила Європу інакше поглянути на кризу. Фото хлопця перед танком на Тяньаньмень — стало символом супротиву в усьому світі. Ми не маємо ілюзій, що кожне фото змінює політику. Але ми знаємо точно: увага рятує. І ми змагаємося за увагу світу — з іншими війнами, з алгоритмами соцмереж, з байдужістю. Бо коли про фронт не знають — фронт втрачає підтримку. А ми не можемо цього дозволити. 

 Що б Ви хотіли, щоб паломники в Римі побачили у Ваших фото? 

 — Ми не приносимо на виставку найкривавіші кадри. Ми обираємо інше — фрагменти життя, яке стало щоденною реальністю у країні, де йде війна. Перед вами — звичайні сюжети з України. Але в них — незвичайне: війна проникає навіть у найсвятіше. У дитинство. У домівки. У храми. Ми хочемо, щоб паломники побачили, що святість сьогодні — не лише в іконах. Вона в солдаті, який прикриває побратима. У медсестрі, яка не спить п’яту добу. У матері, яка знову вчиться жити. Росія не просто воює — вона хоче знищити саме існування української культури й людей. Ми показуємо це не криком — а поглядом. І хочемо, щоб ці погляди залишилися з вами.

Підготувала Наталія Павлишин