«Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк. 15, 17-20).
В притчі про блудного сина, неначе в дзеркалі, розпізнаємо елементи доброї Сповіді, про які знаємо з Катехизму.
Іспит сумління. Перш за все настає певне «протверезіння», опам’ятання, усвідомлення нищівних наслідків гріха у нашому житті. Подібно як після землетрусу, людина стоїть перед руїною власної душі, сповнена жаху і невимовної гіркоти. Великим даром є бачити не лише важкі провини, але і «дрібні» гріхи, бо і через них поступово гасне любов у нашому серці та загрожує з часом великими невірностями.
Жаль за гріхи. У випадку молодшого сина, здається, першим поштовхом до навернення став так званий «недосконалий жаль», коли людина шкодує і вболіває за вчинене зло з огляду на зазнану шкоду чи втрату, або ж зі страху перед покаранням. Втім, далі можна зауважити і прояви досконалого жалю, коли на перший план виходять міжособові відносини, а грішник жалує за свої гріхи, бо ними образив Бога – свого улюбленого Батька і найкращого Добродія.
Постанова поправи: «Встану і піду до батька мого»: Блудний син вирішує змінити напрямок свого життя. «Навернення» грецькою «метанойя» дослівно означає зміну напрямку руху. Він готовий взяти відповідальність за свої провини і понести певні санкції-покуту: він готовий прийняти статус найманця і тяжкою працею реабілітувати себе в очах отця.
Визнання гріхів. Молодший син готується назвати зло по імені. Він наче повторює про себе «формулу визнання гріхів». Втім, в притчі маємо до діла з так би мовити «незакінченою сповіддю», коли батько неначе не дозволяє договорити до кінця усе визнання гріхів, неначе заощаджуючи синові сором і біль з приводу згадок про всі свої огидні вчинки. У цьому проявляється великий такт і делікатність батьківської любові, якої так потрібно сповідникам, щоб зайві розпитування не принижувати каянника, але з глибокою пошаною відноситись до його переживань, не завдаючи додаткового болю.
Кульмінацією усієї притчі є зустріч – досвід милосердної Божої любові, яка прощає, а не засуджує, пригортає, а не відкидає, заспокоює, а не докоряє. Зворушливий момент у притчі: «батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його». Пригадую, як Блаженніший Любомир любив повторювати: «Свята Сповідь – це поцілунок Бога».
А який досвід Сповіді маємо ми? Чи маємо досвід сповіді як «поцілунку Бога», чи відчуваємо на собі обійми милосердного Отця? Чи, йдучи до сповіді, молимося за сповідника, щоб він був для нас «знаком і знаряддям Божого милосердя» (Папа Франциск)?
«Блажен, кому простилось беззаконня, кому гріх покрито, Блажен той, кому Бог вини не залічить, і в кого на душі нема лукавства. Як я мовчав, ниділи мої кості серед мого безнастанного стогнання. Бо вдень і вночі твоя рука тяжіла надо мною, висохла моя сила, немов під літню спеку. Я висповідав тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: “Признаюсь Господеві в моїх провинах”, і ти простив вину гріха мого. Тому помолиться до тебе всяк побожний в час небезпеки. І під час повені вод великих -вони до нього не досягнуть. Ти – захист мій, ти збережеш мене від скрути, огорнеш мене радістю мого спасіння» (Пс. 32, 1-7).
