«Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я чужинцем був, і ви мене прийняли…». (Мт. 25, 34-36).
Гостинність починається у серці того, хто приймає чужинця – подорожнього, мігранта, біженця. У серці, повному любові. Любов долає початковий страх і упередження, а відтак спонукає відкрити двері, прийняти і розділити з прибульцем своє і його життя.
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну понад 14 мільйонів українців були змушені покинути рідні оселі і рідні сторони та зробити крок у невідомість. Взяли зі собою найцінніші речі, але взяли також свій страх і свої тривоги, свою непевність, безпомічність, беззахисність. Мабуть, для багатьох із них стало великим облегшенням, а може і несподіванкою, що в новому місці проживання їх чекали відкриті обійми, серця і домівки. І це був масовий досвід як внутрішньо переміщених осіб на рідних землях, так і тих, котрі знайшли прихисток за кордоном.
Сам особисто знаю родину, яка проживає на Заході України і від березня минулого року надала прихисток і до нині приймає дві сім’ї із Харкова. В країнах Центральної і Західної Європи таких випадків теж сотні тисяч! За це нехай буде кожній людині і родині, яка відкрила своє серце для потреб наших знедолених краян, велика вдячність і Божа нагорода!
Щасливий той, хто не мусить зазнавати поневірянь скитальців, а навпаки – сам може прийняти потребуючого до свого життя! Це прийняття розпочинається від слухання. А першим словом, яке промовляє біженець чи біженка, коли потрапить у безпеку, як правило, бувають сльози. Дозволити людині вилити свій біль, – це теж ознака щирої гостинності.
А відтак настає спільна дорога, коли господарі розділяють із прийнятими своє і їхнє життя зі щоденними клопотами і переживаннями. Часом трапляються напруження, – бо всі ми тільки люди. Проте, є щось, що допомагає долати всі напруження, конфлікти і непорозуміння: любов, суттєвою прикметою якої є довготерпеливість (пор. 1 Кор. 13, 4) і здатність прощати, милосердитись і просити прощення.
Розкажу всього-на-всього одну історію з-посеред мільйонів, які могли б написати наші співвітчизники в Україні і за кордоном: 60-літній харківчанин був прийнятий до реколекційного дому однієї з баварських дієцезій Католицької Церкви. Отець директор цього закладу щодня вітався з ним люб’язно, цікавився його самопочуттям, зичливо спілкувався з ним, на день народження влаштував невеличке свято. Згодом цей чоловік визнав: «Такої любові я за все своє життя ще ніколи не зазнавав»…
Остаточно у прийнятті чужинців і подорожніх, мігрантів і біженців йдеться саме про це: людям, позбавленим миру, безпеки і захисту дати відчути і досвідчити любов, яка підтримує, відроджує, спасає.
«…усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
