Сьогоднішній уривок євангелія 20-ї Неділі від Зіслання Святого Духа розповідає про зустріч, що подарувала життя померлому.
Це сталося у м. Наїн, недалеко від Назарету. Спаситель, побачив, як на ношах виносили з міста померлого сина, що був єдиною дитиною у матері- вдови. Саме через глибоке почуття жалю, Ісус втручається в закони природи і воскрешає померлого.
Коли ми випадково зустрінемо похоронну процесію, в нас є змішані почуття: від зацікавлення особою померлого до ніяковіння чи страху. Смерть завжди була частиною життя людини, а відтак необхідною умовою переходу до життя вічного. Немає нічого певнішого від смерті.
Коли я перечитував цей уривок євангелиста Луки, мене зачепили слова про те, що Ісус доторкнувся тих ношів, на яких несли мертвого сина. Це мені нагадало наш чин “останнього цілування” в часі похоронної відправи у храмі. Тільки в нас це форма прощання, а для Христа було чимось, щоб привернути увагу, увагу до себе.
В момент пережиття горя, людина сконцентиована на собі та власних переживаннях. Як би це не звучало зухвало, але оплакуючи померлих, ми насправді плачимо за собою. Нам шкода самих себе, бо вважаємо смерть близької людини чимось фатальним для нашого звиклого існування. Ісус хоче, щоб його помітили і почули його “не плач”.
Мати, натовп та люди, що несли ноші, побачили розчуленого незнайомця, який дещо безцеремонно зупиняє процесію. Думаю, Христос тоді також думав про себе. Про себе і свою матір. Він чудово знав, яких страждань завдасть їй біля хреста. Тій, яка його привела у світ і виховала. Вона також була на той час вдовою, а він єдиним її сином. Все, що сталося потім, Ви знаєте. Господь творив світ Словом. Тепер це Слово звернене до мертвого створіння, щоб дарувати йому життя, а відтак живого сина віддати мамі.
Закінчення уривку – це опис враження, яке справив Ісус на всіх, хто це спостерігав. Страх, в перемішку з радістю – це емоції, які дуже схожі на порох. Порох запалюється легко, горить швидко і з нього нічого не залишається. Скоро всі забудуть про це і згадуватимуть про якогось чудотворця, якого розіп’яли. Але та вдова не забуде цього ніколи.
