Пару днів назад, відвідуючи один музей у Неаполі, мою увагу привернули дві різні фігури Марії – обидві з різних вертепів (сцени Різдва Христового), які зображали Богородицю у цілковито протилежний спосіб.
Перша фігура (ХІІ століття) – зображала Марію, котра щойно народивши сина, разом із Йосифом чемно та побожно впали перед дитям на коліна, зложивши руки у молитві, з благоговінням вдивляючись у Божого Сина.
Друга – з ІХ століття – на якій, Богородиця була зображена лежачи. Замучене обличчя після кількаденної подорожі на ослі та непростих пологів в холодній яскині серед худоби. Одна рука Марії спочиває на лоні, інша на животі. Вона нагадує мені фотографії, які мої близькі та рідні висилали мені, хвалячись народженням дитини, на котрій я часто бачив щасливу, але змучену жінку, котра щойно стала мамою…
Я розумію, що обидва ці зображення лише символічні і обидва мали свого часу на меті приблизити людині, яка споглядала їх, незбагненну таємницю Воплочення…
Але якщо біля першої сцени я пройшов, не зупинившись, не звернувши особливої уваги, бо вона видалась мені доволі звичною та трохи банальною, то біля другої фігури я стояв декілька хвилин, вдивляючись у змучені, але щасливі очі молодої Міріам, яка щойно народила хлопця, і певне ще до кінця не усвідомлювала, що мав на увазі той дивний ангел дев’ять місяців назад, ще менше розумів з того всього Йосиф…
Міріам дивилася напівзамкненими очима на свого чоловіка, який невмілими руками пеленав сина. Її серце наповнювалось ніжною радістю та вона поволі засинала…
