Сьогоднішній євангельський уривок 4-ї Неділі Великого Посту піднімає теми віри, молитви та посту. Євангелист Марко описує зцілення хлопчини, який був німим через одержимість злим духом. Часом це проявлялося і подібними симптомами, як проявляється епілепсія. Ісус виганяє злого духа через слізне прохання батька хлопчини. Мені спало на думку, що якби ці події відбувалися в наш час, швидше за все сина би привела мати. Дуже рідко в лікарні побачиш батька, який привів дитину на прийом до лікаря. Ще рідше можна побачити батька в школі на батьківських зборах. Щодо храму, не все так погано.
В часи Ісуса Христа, батько відігравав набагато більшу роль, ніж сьогодні. Він був справді головою родини, який дбав і про матеріальне і про духовне. Той батько, з розповіді євангелиста Марка, привів сина спершу до учнів. Але вони не могли дати з ним ради. Проблема не так лише в учнях, як і у вірі батька. Учні покладалися лише на свої сили. Натомість забули про те, що їх намагання має бути підсилене особистою молитвою, постом і вірою батька. Цікаво, що Ісус виганяє глухого і німого духа, хоча батько згадує лише про німоту сина. Бог завжди робить більше, ніж ми очікуємо. Але не завжди так, як ми цього очікуємо. Якщо ми віримо, але ніколи не сумніваємося, наша віра низької проби, як золото. Сумніви, коли ми їх подолуємо, ніби підвищує «пробу» нашої віри, яка позбувається того, що їй невластиво. «Вірую, але поможи моєму невірству» ― це парадоксальне визнання того, що наша сила в немочах наших.
Warren Wiersbe, протестантський проповідник пише, що віра є основою повсякденного життя: Треба мати віру щоби одружитися, відправити дітей до школи, отримати рецепт лікаря, повечеряти в ресторані, зберігати гроші в банку, підписати контракт, сісти в автомобіль або літак. Віра не є недоступним для більшості досвідом обраних, вона є клеєм, що єднає різних людей, даючи їм можливості жити і діяти разом.
Наприкінці уривку Христос згадує про свої Страсті та Воскресіння, готуючи учнів до цього. Але, як часто буває з нами, апостоли слухали, але не чули.
