“Ісус, знаючи думки їхніх сердець, узяв малу дитину, поставив її біля себе” (Лк 9, 44-50).
Ісус проповідував людям Бога і Його любов. А одночасно об’являв правду про Себе, як Божого Сина, Якого Отець послав у світ для спасіння людства. Однак апостолам, як людям, важко було зрозуміти цю правду, що Бог може бути на рівні з людиною, ходити з нею по тій самій землі, сидіти і їсти з нею за одним столом. Тому учням важко було сприйняти те, що Ісус, Який робив великі чуда, може терпіти, зазнати у житті якоїсь поразки від людей.
У їхній свідомості панувала інша уява про щастя, що основою величності людини є становище. Щоб пояснити учням правду Божої гідності людини, Господь поставив біля себе дитину. Знаємо, що малі діти повністю залежні від батьків. Вони беззастережно довіряють їхнім словам, бо мають переконання, що батьки їх люблять, тому говорять правду. Ця довіра дітей є природня.
Коли людина стає дорослою і здобуває власний життєвий досвід, поступово починає більше довіряти собі, а менше довіяти батькам. Це переноситься також на площину відносин із Богом. На початку духовного життя християнин старається довіряти Ісусові, бо вірить правді, яку отримав від батьків, під час першої катихизації, слухання проповідей. Життєві труднощі періодично випробовують його зв’язок віри та любові з Богом, ставлячи різні запитання. Якщо особа не отримує швидко на них відповіді, вирішення справ – це починає ослаблювати її довіру до Христа під впливом певних думок: Чи Бог справді любить мене і є зі мною? Чи допоможе вирішити справи, захистить у труднощах?
Хто ж особисто знає Бога і в різний спосіб пізнав Його любов, той не сумнівається у можливостях Господа, не перестає довіряти Йому молитвою, участю у Святих Тайнах. Одне із важливих завдань духовно життя – поглиблювати пізнання Бога і вміти довіряти Йому. Тож через довіру даваймо Богові щораз більше можливостей діяти через нас у житті!
