Він народився на так давно, а саме 17 листопада 1869 року у родині графа. Увесь його рід, хоч і перебував на землях теперішньої України, мав шляхетне польське походження. Тож від самого народження здавалося, що його доля визначена. Очевидно, що він здобув ґрунтовну освіту у кращих навчальних закладах світу: спочатку, у 1887 році він розпочав навчання на правничому відділенні Ягеллонського університету в Кракові. Відтак продовжив студії у Мюнхені та Парижі. Врешті, отримав науковий титул доктора обох прав. У 1900 році він переміг на виборах в окрузі з центром у Перемишлі і став депутатом австрійського парламенту. На той час він уже був відомим громадським діячем, займався адвокатською діяльністю, посідав маєток у селі Дев’ятники, що на Жидачівщині. Безумовно, що така кар’єра відкривала для нього безліч дверей, він був бажаним гостем на світських зустрічах та завидним нареченим. Усе це – про Казимира Шептицького, більш відомого для нас як священномученик Климентій Шептицький. Що ж спонукало настільки успішного аристократа змінити батьківський маєток із прислугою та безліччю земель на темну монастирську келію, яка згодом приведе його у в’язницю із постійними тортурами та знущаннями?
Глибинне прагнення серця, яке присутнє у кожного із нас, вдало передане словами Давидового псалма: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до тебе, Боже» (Пс. 42, 2).
Мудрий чи немудрий?
Сьогоднішній євангельський уривок також згадує про душу. Ми чуємо про чоловіка, якого, без сумніву, можна назвати везучим та розсудливим. В один момент свого життя він дізнається, що врожай із його полів перевищив усі його очікування. Вродило настільки рясно і багато, що не вистачило місця заховати усе збіжжя. Ну й цілком логічно, він вирішує будувати додаткові стодоли для його зберігання. Відтак він сповнений радістю, що упродовж кількох наступних років не прийдеться працювати настільки багато і можна дозволити собі розкошувати. Здавалося б, усе у цій притчі є правильним: чоловік у поті свого чола виростив урожай і тепер має нагоду втішатися. Однак, назва цієї розповіді суперечить такому баченню, адже називає цього чоловіка нерозсудливим та немудрим. Спробуймо разом розібратися у цьому.
Самотній, замкнутий та відірваний від Бога
Перш за все, варто звернути увагу на початок цієї розповіді. Багач розмірковує, «кажучи сам до себе». Він перебуває на самоті. Поруч із ним не має людей, навіть щоби порадитися. Або ж він відкидає їх, не довіряючи нікому. У будь-якому випадку йдеться про певну замкнутість багача і зосередженість лише на собі. Свідченням цього також є те, що у нього навіть не виникає думки поділитися своїм урожаєм із більш потребуючими. Він прагне залишити усе багатство лише для себе. Навіть якщо для цього потрібно докласти зусиль із побудови стодол. Таким чином, зводячи стіни нових стодол, він водночас зводить мури навколо власного серця.
Така замкнутість серця щодо потреб інших призводить до цілковитої зосередженості лише на собі та власному достатку. Багач розбирає старі стодоли, відтак будує нові, щоби усе ретельно заховати. Заховати від негоди та дощів, а також заховати від інших. Маючи великий достаток, багач розпочинає хвилюватися про його збереження та боятися крадіжки та інших, які здатні це зробити. Поступово він втрачає довіру до тих, хто знаходиться поруч. І це ще більше замикає його «у нових стодолах».
Ця недовіра до ближніх не народилася в один момент. Важливо звернути увагу на те, що йдеться не про якийсь фінансовий достаток, але про гарний урожай. Будь-хто із нас, працюючи біля землі, саджаючи насіння та доглядаючи його, розуміє, що добрий врожай залежить не лише від нашої людської праці. Достатньо одного дня граду чи кількох проливних дощів, і наші очікування щодо врожаю маліють. Тож сьогоднішній багач не лише відірвався від ближніх, але відірвався від Бога, привласнивши усі заслуги лише собі. А втративши із поля зору свого життя Бога та вдячність Йому, він втрачає із поля зору і його дітей, своїх ближніх.
І зрештою, усе це призводить до того, що прагнення своєї душі багач зводить до фізіологічних потреб: «Спочивай, їж, пий і веселися!» Так він губить у земному житті горизонт вічності. Той горизонт, який очікує на кожного із нас і за яким ми настільки вперто шукаємо. Адже як стверджував наш відомий мислитель Григорій Сковорода: «Бачиш, що світло премудрості тоді входить у душу, коли чоловік два єства пізнає: тлінне та вічне». В іншому ж випадку, ми лише постійно перебудовуємо старі стодоли на нові, і навіть якщо вони видаються нам більшими, вони продовжують залишатися своєрідною золотою кліткою для нашого серця, яке постійно прагне горизонту вічності.
Замкнутий чи свобідний?
Дорогі сестри і брати,
Недаремно ми сьогодні розпочали наші роздуми із життєвого прикладу священномученика Климентія Шептицького. У молодості Казимир отримав чудовий завдаток, своєрідні «великі стодоли» у вигляді шляхетного походження, аристократичного виховання, ґрунтовної освіти та відомого світського товариства. Здавалося б, залишалося лише відпочивати, їсти, пити і насолоджуватися життям. Однак, він відразу відчув, що людина створена не тільки для земних розкошей. Ба більше, її покликання стремить до вічності, до «збагачення у Бозі». На відміну від сьогоднішнього нерозсудливого багача, священномученик Климентій Шептицький послідував своєму глибинному прагненню серця. Відтак здобув визнання тут на землі, як святий нашої Церкви та Праведник народів світу як той, хто рятував євреїв у період Голокості, так і на небесах, у вічних обіймах Бога.
Пригляньмося і ми сьогодні до власного життя, простуючи шляхом Різдвяного посту та готуючись до празника Рождества Господнього. Чи своїми прив’язаностями та залежностями ми не будуємо власні «нові стодоли» для того, щоб замкнути власне серце у межах егоїзму, самотності та відірваності від Бога, у межах лише земного існування?
Фото: Константин Ліберов
Отець Іван ВИХОР
