«Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним!» (Лк. 18, 11-13).
Роздумуючи над притчею про митаря та фарисея, ми звикли вважати першого мало не взірцем побожності, а другого, тобто фарисея, мало не уособленням самого тільки негативу. Насправді ж чорно-білий образ дійсності – не завжди правдивий. Бо і в митаря були провини, які його придавлювали до землі, і у фарисея були заслуги, і то цілком реальні: дотримувався посту, давав пожертви на храм тощо.
Проблема (і провина) фарисея була у тому, що він, згадуючи свої чесноти і добрі вчинки, приписував заслуги за них виключно собі. У центрі його молитви не був Бог, якому слід було подякувати за можливість та здатність чинити добро, згідно зі словами апостола Павла: «…то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2, 13); в центрі молитви фарисея був він сам – самозакоханий і самозадоволений.
Отож, в здоровій побожності віруюча людина зберігає духовну рівновагу: радіє і приписує Богові все добро, яке відкриває у собі, а водночас бачить і смиренно визнає свої гріхи, прохаючи у Бога прощення за них.
Пригадується порада одного старця, яку той дав молодому монахові, що оскаржував себе у тому, що часом знаходив приємність у людських похвалах за свої добрі вчинки, або і без зовнішньої похвали відчував радість і задоволення від того, що було хорошим і успішним у його житті. На це старець порадив: «Брате, нічого поганого немає в тому, щоб ти порадів із вчиненого добра, але відразу як відчуєш радість, скеровуй до Бога слова вдячності і похвали та все роби на більшу славу Божу!».
Отож, дивлячись на інших, будьмо обережні, щоб, з одного боку, не «канонізувати» людей завчасно, або, як казав св. Павло про себе: «…я стримуюся, щоб про мене хтось не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує» (пор. 2 Кор. 12, 6), а з іншого боку, – щоб поспішно не засуджувати людей до пекла, пам’ятаючи, що Бог навіть з найбільших грішників може зробити великих Праведників і Святих. І прикладів цього є більше, ніж достатньо, і в Св. Письмі, і в історії Церкви.
До речі, великопосні літургійні тексти мудро закликають нас наслідувати і добродійність фарисея і дух покаяння митаря. Добачати у людях щось хороше і будуюче – це Божа мудрість, якої нам усім потрібно вчитися.
«Вкажи мені, о Господи, твої дороги, навчи мене, де твої стежки. Напути мене по твоїй правді й навчи мене, бо ти Бог, мій Спаситель, тебе очікую ввесь день я. Згадай про твоє милосердя, Господи, і про твою милість, вона бо споконвіку. Гріхів юности моєї і переступів моїх не згадуй, з милосердя твого згадай мене, о Господи, доброти твоєї ради» (Пс. 25, 6-8.12-13).
