Коли ми кажемо Богові: «Владико мого життя!», то тим самим визнаємо Його як джерело і ціль усього нашого буття. Господь – Владика неба і землі – є водночас моїм Сотворителем, моїм Отцем, моїм Небесним Батьком.
Ми існуємо і живемо, бо Бог у своїй суверенній владі над усім створінням привів нас з небуття в буття. А це наше походження є унікальним, бо сотворив Він нас на свій образ і подобу. Отці Церкви кажуть, що Бог, створюючи людину, вже неначе наперед споглядав Свого Воплоченого Сина і на Його образ творив нашого праотця Адама. Тому каже св. Павло, що «й ми з Його [Божого] роду» (Діяння 17, 28). Ми – діти Небесного Владики і Царя і ця наша унікальність становить причину великої гідності кожної людської особи.
Але не тільки наше походження свідчить про нашу унікальність з-поміж усіх створінь. Також і наше призначення, наше остаточне покликання є унікальним. Бо ми покликані до участі у Божому вічному житті. Прийшовши у цей світ раз, ми отримали від нашого Творця і Владики покликання жити з Ним вічно.
І все це робить Господь Бог з великої безмежної любови до кожного із нас: «Я полюбив тебе відвічною любов’ю, тим і зберіг для тебе мою ласку» – звертається до кожного і кожної із нас Господь устами пророка Єремії (31, 3). Гарно про це роздумує св. п. Блаженніший Любомир «Владика – не є той, що з батогом стоїть і поганяє, а той, від кого ми залежимо, Владика благородний, який мене створив, який мене любить, який обдаровує мене, дає мені можливість втішатися життям» (Роздуми Блаженнішого Любомира Гузара над молитвою св. Єфрема, 24).
Господнє владарювання над нами, отже, не є поневоленням, а радше турботою батька-матері над своїми улюбленими дітьми, а навіть чимось безконечно і безмежно більшим: «А Сіон сказав: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій!» Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду!» (Іс. 49, 14-15).
Тому нам не потрібно ані трохи боятися владарювання Бога над нами, бо у цьому владарюванні – джерело нашого щастя і вічного блаженства. Коли людина піддає себе під владарювання Бога, то Бог її підносить до божественних висот, – згідно зі Своїм відвічним задумом. Натомість якщо людина у своєму засліпленні і у своїй гордині відмовляється визнавати найвищу владу Бога над собою, кажучи: «Не хочемо, щоб отой царював над нами!» (Лк. 19, 14), тоді вона неминуче стає рабом створінь, слабких і грішних, як вона сама, і це рабство стає причиною її занепаду і деградації.
І навіть в таких обставинах наш Владика не відвертається від нас, але дає нам шанс на покаяння і навернення: «Поверніться, о відступницькі діти, – слово Господнє, – бо я ваш Владика. Я дам вам пастирів до душі мені, що пастимуть вас мудро та розумно. (Єр. 3, 14-15).
Ісус виражає цю силу свого люблячого владарювання над людиною простим запевненням: «Я даю їм життя вічне, і не пропадуть вони повіки, і ніхто не вирве їх із рук моїх.» (Йо. 10, 28). Втім, є лише одна сила, яка може вирвати нас із рук Господніх – наша свобідна воля, або радше наша сваволя.
Однак, така опція спротиву Богові, свідомого відкинення Господнього владарювання чужа для справді віруючої людини. Блаж. Любомир зауважує: «…людина може помилитися, відвернутися, сказати: «Я не хочу Тебе визнавати як свого Владику». Але побожна людина так не говорить. Вона, звертаючись до Господа, промовляє: «Владико життя мого! Моє життя не має сенсу, не має цілі, не має ні початку ні кінця без Тебе. Ти є мій Владика, Ти по-особливому піклуєшся мною. І я радий, що я від Тебе залежний». Той, хто опікується Всесвітом, опікується також мною…».
Владика Богдан ДЗЮРАХ
