«Вірю, допоможи моєму невірству!» (Мр. 9, 24).
Ми нераз не до кінця усвідомлюємо, яке це щастя – могти сказати: «Вірую!». Віра – це Божий дар, завдяки якому ми маємо доступ до серця самого Бога, до Його відвічної любові, до Його вічного життя. У вірі ми відкриваємо, що Бог прийняв нас у Христі Ісусі за Своїх улюблених дітей і учинив нас спадкоємцями Його небесного Царства. І навіть перспектива смерті відступає перед світлом віри, яка відкриває перед нами Божі горизонти воскресіння і вічного життя.
То ж нехай радістю і вдячністю сповняється наше серце кожного разу, коли ми промовляємо оце коротке слово-визнання: «Вірую!». Дякуймо Богові за дар святої віри; дякуймо нашим батькам, які привели нас до Христа; дякуймо хресним родичам, які в нашому імені прийняли від Бога дар віри, видимим символом якої була в день Хрещення запалена свічка, а відтак в нашому імені заявили про готовність «світити світлом віри і добрих діл» впродовж усього нашого життя.
Але казати «Вірую!» це – не лише радіти даром Хрещення. Це – також давати свідчення Христові у нашому розбещеному і зраненому людськими гріхами світі. Погодьмося: деякі християни (а може часом і ми самі) мають із цим проблеми: визнавати свою віру перед іншими людьми, визнавати її публічно, в колі приятелів, знайомих, колег по праці чи друзів по навчанню. Сказати в цьому колі словами і поведінкою: «Я вірую в Бога!» інколи вимагає відваги, рішучості і чималої сили духа. Один з наших молодих парафіян у Києві розповідав, що кілька років тому на лекції в університеті якийсь професор сказав, щоб підняли руки ті зі студентів, які вірують у Бога. З-посеред близько 40-а присутніх на викладах, наважились підняти руки тільки ДВОЄ – наш парафіянин і ще один студент… Припускаю, що охрещених в аудиторії було набагато більше…
Нам варто пам’ятати пересторогу нашого Господа: «Кожен, хто визнає мене перед людьми, і Син Чоловічий визнає такого перед ангелами Божими. Хто ж мене відречеться перед людьми, того і я відречуся перед ангелами Божими» (Лк. 12, 8-9). Властиво, у нашій слабкості визнавати віру перед людьми проявляється наше невірство. І це невірство потребує зцілення.
Тому і ми можемо зробити своїм прохання батька з нинішньої євангельської розповіді «Вірую! Допоможи моєму невірству!».
У цьому проханні немає ніякої суперечності, хоч так би могло на перший погляд здаватися. Тут радше проявляється велика щирість і смиренність: побачити і визнати перед обличчям Бога, якими ми буваємо слабкими в моментах кризи і випробувань.
Наша віра часто подібна до полум’я лампадки на престолі: поки немає протягу чи вітру, світло горить, проте вистарчає дещо сильнішого подуву, як світло лампадки бентежиться, слабне, а то й цілком згасає. Є чимало супротивних течій, які, як вітер, намагаються згасити нашу віру: панівна байдужа до релігії культура, важке випробування, страждання власного народу чи близьких нам людей, невиліковна хвороба чи поразка, які навідались до нас і ще багато чого іншого.
Свідомі крихкості своєї віри, апостоли просили в Господа: «Додай нам віри!» (Лк. 17, 5). І ми смиренно просімо разом з ними: «Господи, додай нам віри!», і кличмо разом з батьком із нинішнього Євангелія: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!».
Часто просімо в Господа скріпити нашу віру, захоронити нашу віру перед надмірними спокусами і кризами, допомогти нам витривати в вірі аж до смерті, щоб ми наприкінці нашого земного шляху могли сказати разом з апостолом народів: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя» (2 Тим. 4, 7-8).
