«Ходімо, хутчіш!»
«Він уже близько, за кілька метрів до воріт міста».
«Дивися, скільки народу рухається у напрямку головної брами нашого Єрушалаїма. Усі прагнуть його зустріти і привітати».
«О Боже, я не вірю, що дочекався цієї миті! Ти вже зрізав пальмову галузку?»
«Ну, давай, біжімо, а то не встигнемо!»
«Швидко знімай свою накидку! Потрібно простелити на дорозі, щоб він не запорошив свої ноги».
«Ось же він, дивися! Він вже тут!»
«Осанна! Благословен, хто йде в ім‘я Господнє!»
«Але, що це? Чому він їде на осляті?»
Усе місто в один момент підійнялося і рушило у напрямку в‘їзної брами. Усе місто зворушилося і заворушилося. Здавалося, що під ногами і каміння гуде. Кожен взяв із собою пальмове віття, щоб зустрічати царя. Кожен бажав стати учасником цієї воістину історичної події. Події, наповненої мріями та очікуваннями. Події, яку упродовж багатьох років пророкували пророки та вчителі Закону. Навколо відчувалося неймовірне піднесення та радість, адже усі захоплено кричали та співали пісень. На вузеньких вулицях Єрушалаїму утворилися затори із людей. Проте, це нікого не засмучувало, адже у цей день не було місця для смутку. Не було думок про тривожне минуле, про теперішні негаразди. Лише світле майбутнє, лише омріяні свобода, радість та багатство.
Легко було у такій атмосфері стати християнином, послідовником Христа. Легко було послідувати разом із веселим натовпом людей та пальмовими галузками назустріч Ісусові з Назарету. Легко було скинути свою одіж та простелити її на дорозі, тим самим втративши її, коли так само робили усі навколо. Легко було викрикувати в унісон: «Осанна!»
Так само легко нам сьогодні бути послідовниками Христа у періоди піднесень та успіхів. Легко нам виявляти свої християнські принципи та поведінку у спільноті таких же християн, у Церкві. Легко нам виходити назустріч Христові із своїми бажаннями, очікуваннями та баченнями. Легко є вітати Ісуса, коли все у житті легко. Проте, поверхово.
Часто у своїх стосунках із Богом ми згоджуємося на поверховість. Прибігаємо до Господа у моменти власних бажань молитися чи у моменти прохань, а відтак забуваємо про Нього. Довіряємо йому свої життєві проблеми та труднощі лише тоді, коли все діється згідно із нашою волею. Зрештою, залишаємо для себе свій власний життєвий простір, у який не дозволяємо Йому увійти, аби відчувати себе «свобідно». Проте, доволі швидко така поверховість виснажує, втомлює, набридає. Адже, творячи стосунки із іншими людьми, ми не зупиняємося на поверховому рівні.
Поверховість у стосунках не наповнює. Вона не має здатності доторкнутися до глибини: глибини нашого серця, почуттів, порухів, зранень… глибини нашого єства. Вона не має відповідей на наші прагнення. Вона далека від справжності, довіри та щирості, яких ми так шукаємо у будь-яких стосунках. Зрештою, вона розходиться із сенсом нашого життя – любити і бути любленими. Саме тому поверховість нас не задовільняє. Саме тому ми відразу намагаємося «виплисти на глибінь» у спілкуванні, у служіння, у близькості.
А ще – поверховість безсила. Їй бракує стійкості, і тому вона легко падає. Їй бракує вірності, і тому вона легко зраджує. Їй бракує внутрішності, і тому вона легко зникає. Достатньо короткої миті для неї, щоб недавнє «Осанна!» змінилося на «Розпни!»
«Ходімо, хутчіш!»
«Сьогодні судилище над тим самозванцем із Назарету».
«Нарешті, наші первосвященники навели порядок і взялися за Нього».
«А чого Він очікував, проголошуючи себе Сином Бога? Невже Він і справді бажав когось врятувати чи спасти».
«Нехай тепер врятує себе самого!»
«Треба було ще раніше взятися за Нього та його послідовників. Я відразу відчував, що щось із цим проповідником не так».
«Розпни його! Розпни!»
Фото: Уляна Креховець
