Піст - дати чи брати….

Багато різноманітних роздумів на великопосну тему зараз в інтернеті можна почитати, по різному люди пишуть про піст.

Як постити.

Від чого відмовлятись.

Що не їсти.

Чого не робити. 

Такі, свого роду, лайфхаки для «вдалого посту».

То і я вирішив декілька своїх роздумів написати про цей час.

Нещодавно усвідомив, що ці всі «не» для мене завжди були місцем запитань.

Часом їх було більше, ніж відповідей.

Я цілком свідомий, що Великий піст — це час обмежень.

Час аскези.

Час дисципліни.

Проте ще більше я переконаний: піст — це духовна практика, більше ніж релігійна.

Він покликаний не створити в середині пустоту через заборони, а наповнити.

Не принизити людину, а трохи «припідняти» її над собою ж учорашнім.

І тут для мене ключову роль відіграють думки, чи не вирішальну роль відіграє в цьому питанні наша інтенція (наш намір).

Ми часто недооцінюємо їх.

Або взагалі не помічаємо.

Думка — це початок.

Вона тиха. Невидима.

Але саме з неї все починається.

Думка стає словом.

Слово — дією.

Дія — звичкою.

Звичка — характером.

А характер дуже непомітно формує долю.

Ми звикли боротися з наслідками.

Зі звичками.

З поведінкою.

З падіннями.

Але ланцюжок переривається раніше.

На рівні думання.

Піст для мене — ніколи не був тільки про їжу.

Це про уважність до того, що відбувається в голові.

Про те, які розмови я веду всередині себе.

Про які сценарії постійно думаю.

Які Образи чи обрАзи не відпускаю.

Які страхи підживлюю.

Бо що ми думаємо — тим і стаємо.

Можна обмежити тіло, але залишити хаос у думках.

Можна дисциплінувати зовнішнє, але дозволити внутрішньому отруювати серце.

А можна піти глибше.

Піст для мене як можливість спіймати себе на думці.

Зупинитись.

Поставити запитання: це правда? це любов? це життя? Чи справді це наближає мене до себе-до Ісуса?

І якщо ні — м’яко змінити напрям.

Не силою.

Не осудом.

А світлом.

Ходити в правді — це дозволити Богові торкнутися мого мислення.

Бо саме там народжується все інше.

І, можливо, найбільший плід посту —

це не те, від чого я відмовився,

а те, ким я поступово стаю.

Отець Олег Здреник