«Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23, 46).
Він починав свою проповідь з амвону Хреста звертанням до Отця Небесного, благаючи у Нього прощення для ворогів. Тепер закінчує своє діло спасіння повним довіри словом «Отче!». Найкраще, наймиліше і найбільш правдиве слово, яким людина може звертатися до Бога, і якого нас навчив Він – Єдинородний Син Божий: «Отче!», «Отче наш!». У цьому слові увесь сенс людського життя. У ньому – все наше минуле, наше теперішнє і наше вічне майбуття.
Людина, яка молиться до Бога, звертаючись до Нього «Отче», розуміє, звідки вона прийшла, яке її покликання на цьому світі, і куди вона має скеровувати свої прагнення і все своє буття. Саме так сприймав це і переживав це Воплочений Божий Син, коли за кілька годин до своїх страстей на Тайній вечері звірявся своїм учням і апостолам: «Я вийшов від Отця і прийшов на світ – і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь» (Йо. 16, 28).
«Від Отця» – «з Отцем» – і «до Отця» – ось вся земна дорога Божого Сина і в Ньому та через Нього – кожної Божої дитини на цьому світі.
Останнє слово Ісуса на цьому світі не було слабким шепотом знеможеної болем і стражданнями людини. Це було ствердження Богочоловіка, Який вже бачить Воскресіння, Який вже бачить славу Отця, яка неминуче засяє в Ньому і через Нього в темряві Голгофи. Тому із повною довірою Він віддає себе у руки Отця, а Його серце вже світиться пасхальною радістю життя і перемоги. Тут знову приходять на думку слова старозавітного пророка, які Ісус робить своїми:
«В руки твої віддаю я духа мого: ти визволив мене, Господи, вірний Боже. … Я на Господа уповаю. Радітиму й буду веселитись твоїм милосердям, бо зглянувсь ти над моїм горем, знав душі моєї скорботи і не віддав мене в руки супостата, поставив на широкім місці мої ноги» (Пс. 31, 6-9).
Кард. Фултон Шін ділиться своїми роздумами над цією сценою: «Людині, яка думає про смерть, як про найбільшу трагедію свого життя, важко зрозуміти ту радість, яка надихнула вмираючого Христа на ці слова. Людина думає, що її смерть вирішує майбутню долю її становища – насправді це вирішує її життя. Вибір, який зробила людина, можливості, які були в її руках, благодаті, які вона отримала чи відкинула – саме це вирішує її майбутнє» (Життя Христа, 409).
Пам’ять про Бога як Джерело нашого життя, життя із Богом як сенсом нашого життя, прагнення Бога як остаточної цілі нашого життя – ось що запевнить нам силу і впевненість в нашій земній мандрівці та тиху радість і довіру в хвилині смерті, яка стане і для нас великим кроком назустріч Воскресінню.
«Поклоняємось страстям твоїм, Христе! Появи і нам преславне Твоє воскресіння!» Появи його в долі нашого многостраждального народу!
Отець Богдан ДЗЮРАХ
