Я часом плачу в Сповіді... Хотів би частіше...

Я часом плачу в Сповіді...

Хотів би частіше...
Не тоді, коли сповідаюсь (а хотів би)...
Тоді, коли сповідаю.

Коли даю розрішення.
Коли ділюсь Божим Милосердям.

Роблю це похапцем.
Бо думаю, що мене можуть не зрозуміти.

Бо плачу я не з жалю, а з радості.
Великої радості через те, що хтось звільняється з тягаря, який придавлював, а може, й розчавлював...

З радості через те, що хтось огортається обіймами Божого Милосердя і Його любові.

З радості, тому що хтось оправданий — тому що засудив сам себе.

Скріплений, бо визнав свою неміч.

То важлива річ — оправдання!

Бо Диявол, крім того, що є брехун, є ще й той, хто віддаляє і розділяє.
Є той, хто хоче нас засуджувати, звинувачувати, змусити чутися винними.

А Бог — інший!

Він хоче нас виправдати, коли ми скажемо правду про себе.
Хоче нас об’єднати, возз’єднати з нами, іншими і з Ним.

Хоче реставрувати нашу всеєдність і цілісність силою Своєї любові.

Ну хіба можна не плакати, думаючи про це...?

Заплакати над своїми провинами, щоб бути потішеними самим Богом.
Щоб бути Ним обійнятими.

Отець Роман Демуш