Як безпечно прожити гнів, не зламавши ні себе, ні інших (частина 2)

Гнів не потребує вигнання.

Він потребує простору.

Найбільша небезпека гніву — не в його силі, а в тому, що ми лишаємося з ним наодинці, без мови, без дозволу, без свідка.

Психологічно гнів — це енергія.

Він виникає там, де порушено межі,

де щось важливе було втрачено,

де людина довго не мала права на «ні».

Коли цю енергію затискають, вона не зникає — вона починає руйнувати зсередини.

Тому перший безпечний крок — визнати гнів, не пояснюючи і не виправдовуючи його. Не «я злюся, бо…»

А просто:

«Я зараз злюся. І це факт мого внутрішнього життя».

Другий крок — дати гніву форму, а не напрямок.

Форма — це спосіб бути з ним, не спрямовуючи його на людину.

Записати.

Назвати вголос, наодинці.

Видихнути.

Рухатися тілом.

Гнів потребує контейнера, а не адресата.

Третій крок — почути, що саме він захищає.

Гнів майже завжди стоїть на сторожі чогось цінного: гідності, меж, втомленої частини серця. Коли ми запитуємо не «чому я такий злий?», а «що для мене зараз під загрозою?» — гнів починає змінюватися.

Богословськи прожитий гнів — це не бунт проти Бога. Це молитва без прикрас. У псалмах гнів звучить відкрито,

інколи різко, але завжди — у присутності Бога. Бо Бог витримує наші сильні почуття. І не відвертається від нас у них.

Четвертий крок — повернути собі право на межу.

Не через агресію, а через правду.

Іноді це внутрішнє рішення.

Іноді — спокійне, але чітке слово.

Іноді — відстань.

Гнів часто зникає тоді, коли межа нарешті з’являється.

І ще одне важливе: безпечне проживання гніву не означає швидке заспокоєння.

Інколи це повільний процес повернення до себе.

Для мене прожити гнів — це не «стати кращим». Це стати чеснішим.

Перед собою.

Перед Богом.

Перед життям.

І, можливо, сьогодні варто не заспокоювати себе, а дати собі простір

почути, що саме в мені просить захисту.

Отець Олег Здреник