Контрасти віри

Сьогодні у євангельському уривку Лука змальовує доволі гострий контраст, який відразу привертає нашу увагу. З однієї сторони, ми чуємо про натовпи людей, які рухаються назустріч Ісусові з радісними вигуками. Їхня піднесена і провокативна для фарисеїв поведінка спричинена великою кількістю чудес, свідками яких вони стали. Тож вони позбавлені будь-якого страху чи сорому, і ні на що не зважають. З іншої ж сторони, Ісус звертає свою увагу на місто, до якого вони наближаються. І вже Його слова сповнені гіркоти і жалю настільки, що сльози виступають з Його очей. Він пророкує про майбутнє цілковите знищення цього місця. І Його це болить, Його серце зворушене перед таким майбутнім. 

Часто у нашому духовному житті ми також відчуваємо цей гострий контраст. І йдеться не так про різне сприйняття людей Благої вістки Ісуса Христа. Адже і сьогодні є ті, хто радісно слухає і сприймає Боже Слово, і ті, хто не бажає до нього прислухатися. Набагато більш нас торкається цей контраст у нашому особистому житті. Тому що бувають у нас моменти піднесення і радості, миті успіхів у житті, під час яких нам легко слідувати за Христом і виявляти свою віру у вчинках та поведінці. Ми привітні, усміхнені і ввічливі з тими, кого зустрічаємо; ми без вагомих зусиль стаємо до молитви і відвідуємо богослужіння; ми, здавалося б, відкриті на Бога і Його волю у кожному моменті свого життя. 

Однак, трапляються у цьому житті і моменти випробувань, невдач і навіть страждань. У такі миті наша віра піддається небезпечним хвилям сумнівів та запитань, на які ми нерідко боїмося шукати відповіді. Часто такі кризові періоди приводять до поступового занедбання молитви, стосунків з Богом, а відтак до розпуки і зневіри. Врешті, це може призвести до цілковитої руїни того життя, яке було досі. 

Насправді, саме такі життєві кризи дозволяють нам побачити і проаналізувати нашу віру по-справжньому. Адже нерідко наші стосунки з Богом, тобто віра, побудовані на першому поверховому захопленні наукою Христа чи поведінкою Його послідовників-християн. Нас може дивувати їхня самовідданість, жертовність і спокій, тож прагнемо бути такими ж. Нерідко ми очікуємо від Бога лише рясних благословінь та сприянь у наших бажаннях, тож вже перші незгоди з нашими очікуваннями породжують сумніви. А ще - нам так важко довіритися Божому проводові у житті і піти за Ним, тож ми залишаємося замкнутими і нечулими у власних мурах осторонь Його шляху, як згадане сьогодні місто. А хіба можуть існувати стосунки без довіри? 

Сьогодні ми розпочинаємо черговий тиждень Різдвяного посту. Очевидно, що цей піст позначений тривогами і особистими пережиттями війни. Це впливає на наші стосунки з Богом, тобто віру. Тож для когось цей постовий період став нагодою ще більше укріпити свою довіру до Бога і наповнитися Божою радістю від зустрічі з ним, а хтось - таки наглухо замкнув брами власного серця, вважаючи себе самодостатнім чи розчарованим, і спричинивши Боже зворушення у стосунку до нього. Проте, радісна новина полягає у тому, що ще не все втрачено. Нам важко це сприйняти мірками людської логіки, але Бог однаково цінує як тих робітників, які взялися до праці з самого ранку, так і тих, хто прийшов по обіді, а то й узагалі об одинадцятій годині. Він сам про це нам розповів в одній зі своїх притч. Тож Він продовжує чекати на нашу відкритість, продовжує стукати у двері нашого серця, прохаючи увійти до заїзду, щоби там, у глибинах нашого серця народитися для мене і для тебе.

Зображення: Огюстен Фрісон-Рош, Небесний Христос у антикварному дереві.

Отець Іван Вихор