Ми слухаємо, щоб відповісти. А Бог навчає слухати, щоб почути

Ми справді багато слухаємо.
Але дуже рідко — чуємо.

Часто, ще до того як інший закінчив фразу, всередині нас уже формується відповідь. Порада. Оцінка. Заперечення. Захист. І в цей момент слухання закінчується. Залишається лише очікування своєї черги говорити.
Психологія називає це реактивним слуханням — коли увага спрямована не на іншого, а на себе. На власний досвід, власні рани, власну правоту. Це не про злі наміри. Це про внутрішню тривогу: якщо я не відповім — мене не почують.
Та справжнє слухання починається значно глибше.

Там, де я дозволяю іншому бути таким, яким він є, без негайного втручання. Без спроби виправити. Без бажання «врятувати».
Святі отці називали слухання формою смирення. Авва Доротей писав, що той, хто справді слухає, на мить відмовляється від себе — не знецінюючи себе, а відкладаючи свою правоту. І саме в цьому народжується простір для істини.

Цікаво, що в Євангелії Ісус надзвичайно рідко поспішає з відповіддю. Він ставить запитання. Зупиняється. Дивиться. Дає людині почути саму себе.
«Чого ти хочеш, щоб Я зробив тобі?» — не тому, що не знає, а тому, що слухає.
Є ще одне слухання — найважче.

Слухання себе.
Ми часто боїмося внутрішньої тиші, бо там можуть звучати питання без готових відповідей. Там чути втому, сумнів, біль. І замість слухати — ми заповнюємо простір шумом: справами, словами, порадами для інших.

Але без цього внутрішнього слухання неможливе слухання Бога.
Бо Бог майже ніколи не кричить. Він говорить тихо. І Його голос легко переплутати з власною думкою — якщо серце не навчилося слухати уважно.
Слухання — це не техніка.

Це чеснота присутності.
Це згода бути поруч, не тікаючи в відповіді.
І, можливо, саме тоді, коли ми перестаємо слухати, щоб відповідати, — починаємо слухати, щоб жити.

Отець Олег Здреник