Набудься зі мною

НАБУДЬСЯ ЗІ МНОЮ

(Ів 1:35-39)

Я останнім часом ловлю себе на тому, що в житті дуже багато «наслідувати», «розвиватися», «бути ефективним», і так мало просто «набутись». І цікаво, що Євангеліє від Івана починається не з заклику «наслідуй», а з дуже людської сцени, де двоє учнів просто хочуть набутись з Ісусом. Іван Хреститель стоїть з ними, бачить Ісуса, який проходить, і каже своє коротке «Ось Агнець Божий». Це завжди мене вражає: він не тримає людей біля себе, не будує кола «моїх послідовників», не боїться, що хтось «перейде до іншого руху». Просто показує: дивись туди. Думаю, у кожного з нас був хтось, хто зробив такий простий жест пальцем, показав далі, ніж на себе, і своїм «ось» зрушив щось у нашій вірі.

А далі починається те, що мене зачіпає найбільше. Учні йдуть за Ісусом, Він обертається й питає: «Що ви шукаєте?» Мені здається, це питання звучить не тільки їм, воно кожного разу виходить назустріч мені, коли я починаю молитися чи відкриваю Євангеліє. Що ти шукаєш насправді? Не що «треба шукати», не що «правильно відповісти», а що в тобі зараз болить, чого бракує, якого «ще» ти хочеш від Бога чи від життя. І тут раптом учні відповідають ніби не по темі: «Учителю, де Ти мешкаєш?» Його запитання про «що», їхня відповідь про «де». Я довго дивувався цій зміні. А потім подумав: може, вони інтуїтивно відчували, що справжня відповідь на всі наші «що» це не пояснення, а місце, де живе Любов. Їм, напевно, було важливіше не отримати коротку пораду, а побачити, де Він перебуває, як виглядає Його простір, Його буденність, Його дім. Бо «набутись» завжди пов’язане з місцем.

Не випадково одне з найважливіших слів у Івана це «перебувати». Не просто зайти на хвилину, а вкорінитися, залишитися, пустити коріння в присутності іншого. Я вважаю, що ми часто хочемо від Бога коротких інструкцій, швидких рішень, надихаючих цитат, але боїмося іншого руху: залишитися, побути, дозволити Йому стати місцем, де ми справді живемо. Бо якщо я справді почну «мешкати» з Ним, щось доведеться пересунути, від чогось відмовитися, щось нарешті назвати своїм ім’ям. Ісус тут дуже делікатний. Він не починає лекцію, не пояснює, де, як, чому. Каже лише: «Прийдіть і подивіться». Мені здається, це і є запрошення «набутись»: не на відстані і не теоретично, а реально витратити на Нього час, пустити Його у свій простір.

І далі я бачу ще одну дивну лінію в Євангелії від Івана, яка стала для мене справжнім трампліном. На початку Ісус питає: «Що ви шукаєте?», а в кінці, у саду Воскресіння, звертається до Марії Магдалини: «Кого ти шукаєш?» Для мене це шлях цілого життя, від «що» до «кого». Спочатку ми справді шукаємо щось: спокій, опору, сенс, зцілення. Але з часом, якщо дозволити собі «набутись» із Христом, приходить повільне відкриття: у серці всіх цих «що» є хтось. Конкретний Ти, перед Яким можна плакати, мовчати, ставити дивні запитання, сердитися і все одно повертатися. Євангеліє для мене не історія про те, як правильно наслідувати духовного лідера. Це історія про те, як Бог входить у наш людський простір так близько, що з Ним можна просто посидіти, побути, мовчати до ночі і не боятися, що марнуєш час.

Іноді думаю: якби мене зараз спитали «Де твій Ісус мешкає?», я би точно не відповів «у небі» чи «в храмі». Мій Ісус мешкає у ранах, у моїх стосунках, у невибраних дорогах, у невигідних рішеннях любові. Саме там я дозволив собі з Ним «набутись». Може, наше найбільше завдання сьогодні не стільки краще «наслідувати» Христа, скільки нарешті набутись із Ним: у тиші, в Євангелії, у конкретній людині поруч, в якій Він чекає, щоб ми Його впізнали.

29.11.2025, Мюнхен

Vyacheslav Okun SJ