Не поспішай палити мости. Іноді їх треба ремонтувати.

Після вчорашньої зустрічі з сімейними парами міста Івано-Франківськ я ще раз і ще раз переконався в цьому, що є дуже багато подруж, котрі щоденно працюють над своїми стосунками, так, це не є легкий труд, проте неймовірно вдячний. Для мене це про цінності, коли чоловік робить вчинки любові адресовані своїй дружині-робить це з вдячності їй за те, що дає йому можливість бути її чоловіком та реалізовувати себе саме так поруч з нею. Це про цінність, не про взаємну вигоду, це про щось значно вище, значно досконаліше, значно стійкіше. Завдяки таким зустрічам відбувається якась невидима магія, коли ти наповнюєш себе силою та переконанням, що потрібно ще більше працювати для того, щоб люди жили своє життя та жили наповнено добром, любов’ю, Ісусом.

Продовжуємо тему сім’ї.

Читаючи різні тексти/поради/рекомендації/лайфхаки для людей в стосунках, розумію, що ми все дальше і дальше заходимо в сферу одноразовості. До одноразових речей ми вже звикли, тепер нам намагаються нав'язати одноразовість в людях і це мене дуже непокоїть, не стільки за себе хвилююсь, я вже більш-менш сформував свої цінності, за дітей своїх моє хвилювання, які цінності для них готують?

Останнім часом якось дуже гостро в мене складається враження, що світ масово навчає не будувати, а руйнувати.

Чи помічали ви, як легко сьогодні поставити «діагноз» стосункам?

Відкриваєш будь-який блог — і вже за кілька хвилин знаєш: «10 ознак нарциса», «5 сигналів токсичності», «Біжи негайно» і все, що з цим повязано….

І знаєте що? справедливості ради, не щоб бути вже фанатичним ідеалістом, іноді так, справді, треба йти.

Коли є системне приниження. Тотальний контроль. Ізоляція. Страх, фізичне насилля.

Коли руйнується гідність і нищиться особистість — мовчати не можна.

Проте, я так вважаю, що у всій цій «модній» термінології ми непомітно, поступово дійшли до дивної крайності.

Підвищив голос — аб’юзер.

Не погодився — газлайтер.

Посварилися — токсичні стосунки.

Тут, чомусь, аж кричати хочеться: «Але ж так колись не було, наші предки так не жили…. чому їм вдавалось зберегти, а ми не можемо???».

Конфлікт сьогодні став доказом «хвороби». Хоча насправді конфлікт — це ще не руйнування, це напруга між двома живими людьми.

І от людина читає черговий список ознак — і майже всі вони “про мого/мою”.

Що відбувається далі?

Не розмова.

Не пошук.

Не спроба зрозуміти.

А внутрішнє укріплення в образі.

Найпростіше — знайти ярлик. Діагноз завжди простіший, ніж діалог.

Сказати «він нарцис» легше, ніж чесно запитати:

А як ми обоє говоримо?

Як ми сваримось?

Що кожен із нас приносить у цей конфлікт?

Бо другий варіант уже вимагає зрілості.

Тут не вийде залишитися тільки жертвою.

Тут доведеться побачити себе.

Найважче — подивитися в дзеркало й поставити інше запитання:

«А що відбувається між нами? І що в цьому — моє?» Це, однозначно складніше завдання, тут ми вже матимемо справу з критикою себе, а не того, іншого/ї.

Бо ярлик дає швидке полегшення.

Відповідальність — ні.

Справжнє насильство — це системність: приниження, контроль, страх, ізоляція — це руйнування особистості.

Проте якщо поруч із вами людина, яка помиляється, втомлюється, іноді зривається, не завжди розуміє з першого разу — це не вирок стосункам. Це їхня реальність.

Різниця між здоровими і нездоровими відносинами не в тому, що в одних усе гладко, а в інших — буря.

Різниця в тому, чи є готовність разом пройти через напругу.

Я вже згадував про науку Ісуса з Євангелія про суд, де суд не як покарання, а як світло.

Світло не для того, щоб засоромити, а щоб побачити правду.

І сімейна криза — це часто саме таке світло. Болісне, але чесне.

І дуже часто криза — це не кінець.

Іноді це момент, коли стає зрозуміло: або ми навчаємось говорити й слухати, або обираємо втечу.

Сім’я для мене — це не простір ідеальних людей.

Це простір, де двоє вчаться любити реального, а не уявного.

Я не «за терпіння будь-якою ціною». Вважаю, що так навіть Ісус не навчав, він зупиняв тих, хто був ініціатором терпінь, хто завдавав біль. Вважаю, що тут вирішальним є наш намір, якщо ми обираємо терпіння-яку інтенцію маємо, заради чого приймаємо таке рішення (якщо приймаємо).

Я — за розрізнення.

За зрілість.

За сміливість не лише захищатися, а й зростати.

Бо любов — це не відсутність труднощів.

Це рішення працювати над ними разом.

Я бачу багато подруж, які не обирають легкий вихід, не шукають винного, а шукають шлях.

Саме такі подружжя з часом стають глибшими, ніж були на початку.

І на останок ще раз повторюсь-міст можна спалити за хвилину, та чи не варто залишитись і спробувати його відремонтувати.

Бо любов — це не тільки почуття.

Це рішення не здаватися одразу.

Отець Олег Здреник