Неприємна і нецікава молитва?

Так, і таке буває. І, можливо, це не поразка, а запрошення.

Ісус розповідає притчу, яка без перебільшення ставить нас перед дзеркалом. Двоє чоловіків - митар і фарисей. Один храм. Одна мета — молитва. Але фінал зовсім різний. Один повертається додому виправданий, інший — ні. Чому?

Бо молитися — це не просто говорити щось Богові. Це — зустріч. І не кожна «молитва» нею стає.

Фарисей. Молитва без Бога

Фарисей заходить у храм упевнено. Він знає, хто він; знає, де стояти; знає, що сказати. Усе під контролем: постава, слова, місце. Суцільна самодостатність. 

Його молитва звучить красиво і правильно. Вона навіть починається з подяки. Але прислухаймося уважніше.

Він дякує… за те, що не такий, як інші.
Його «дякую» виростає з порівняння. З внутрішнього списку досягнень. «Я пощу», «Я даю десятину», «Я кращий за інших».

У цій молитві багато я. Занадто багато.
Фарисей бачить себе, свої заслуги, свою винятковість. Його внутрішній погляд спрямований не до Бога, а на власне відображення.

І тут — парадокс: він у храмі, він молиться, але Бога там немає.
Є звіт. Є самовихваляння. Є релігійна форма. Та немає зустрічі.

А без зустрічі немає виправдання. Бо виправдовує лише Бог.

Митар. Молитва з глибини

А тепер — митар. Про його молитву сказано зовсім небагато. Кілька слів, які описують кілька жестів. Але яка глибина!

Він стоїть здалека.
Не зводить очей до неба.
Б’є себе в груди.
І каже лише одне:
«Боже, змилуйся надо мною, грішним!»

Без пояснень.
Без виправдань.
Без переліку заслуг.

Уся його постава — це покаяння. Він знає, ким є. Він не прикрашає себе. Він не тікає від правди про власне життя. Але — і це надзвичайно важливо — він не застрягає у відчаї.

Він знає, до Кого прийшов. Тож це покаяння — не самобичування, а акт віри. Віри в те, що Божа милість сильніша за людський осуд. Що Бог не відвертається від грішника. Що навіть тоді, коли я на дні, — шлях угору можливий.

Очі митаря дивляться в землю. Але очі його серця спрямовані просто до Бога.

І саме він повертається додому виправданий.

А як молимося ми?

Ця притча не залишає нас у спокої. Вона ставить дуже пряме і чесне запитання: а якою є моя молитва?

 І, можливо, хтось сьогодні скаже собі:
«Мені важко молитися».
«Моя молитва суха».
«Вона не приносить радості».
«Вона не йде».

І знаєш що? Це не кінець. Це початок.

Перший крок — визнати проблему. Назвати речі своїми іменами. Не маскувати втому під «обов’язок», не тиснути на себе традицією. Бо у будь-яких живих стосунках криза — це сигнал, а не вирок.

Другий крок — чесно запитати себе: чому?
Можливо, моя молитва стала звітом?
Можливо, бартером із Богом?
Можливо, лише проханням «захисти і збережи» — без довіри і відкритості?

І третій крок — навернення і переміна.
Як у людських стосунках: ми шукаємо нові слова, новий час, нові способи бути разом.

Так само і з молитвою.

Спробуй інший момент дня.

Інший формат.

Дай Богові промовити через Слово Боже.

Посиди з Ним у тиші.

Поговори з Ним своїми, простими словами — про буденне, складне, болюче.

Бог уже поруч. Він уже готовий змінювати твоє життя.

Залишається одне питання: чи готові до цього ми?

Зображення: Нікола Саріч, Притча про митаря і фарисея.

Отець Іван Вихор