Після болю ми ніколи не залишаємося такими, як були

Останнім часом я все частіше думаю над однією простою, але водночас дуже непростою правдою, коли з нами трапляється щось болюче, ми рідко залишаємося такими, якими були до цього.

Кожна втрата, кожне розчарування, кожна несправедливість, кожна зрада чи пережита криза щось із нами робить.

І тоді постає питання: що саме?

Мені дедалі більше здається, що після болю людина зазвичай стає або мудрішою, або травмованішою. І справа не в самому болі - справа в тому, як і з ким вона його проживає.

Психологія давно звернула увагу на те, що травматичним для людини є не лише сам факт важкої події. Часто найбільш руйнівним стає досвід переживання цього болю наодинці. Те, що не було почуте, прийняте, розділене, дуже легко перетворюється на рану, яка продовжує жити всередині людини. І навпаки - те, що проживається у безпечній присутності іншого, поступово стає не лише болем, але й досвідом.

Можливо, саме тому перші слова Бога про людину після її створення звучать так:

«Недобре чоловікові бути самому» (Бут. 2,18).

Ці слова, мабуть, стосуються не лише самотності фізичної - вони говорять про щось значно глибше, про саму природу людини.

Святий Василій Великий у своїх Ширших правилах пише:

«Ніщо так не властиве нашій природі, як спілкування один з одним, потреба один в одному і любов до ближнього»

Людина не була задумана Богом як самодостатній проєкт, ми створені для зустрічі, для присутності, для того, щоб нести життя одне одного.

Можливо, саме тому одна з найсильніших заповідей апостола Павла звучить так просто і так радикально:

«Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6,2).

З роками служіння, а тепер ще і психологічної практики я дедалі більше переконуюся, що людина не завжди потребує пояснення свого болю, набагато частіше вона потребує присутності.

Не того, хто все зрозуміє, не того, хто дасть правильну пораду, а того, хто не втече від її болю.

Мабуть, саме так діє і Бог.

Він не поспішає пояснювати Йову причини його страждань, не починає з докорів апостолу Томі, Він не дає готових відповідей учням, які йдуть до Емаусу.

Спочатку Він просто приходить і залишається поруч.

Іноді мені здається, що саме в цьому полягає одна з найглибших таємниць духовного життя.

Бог не завжди забирає наш біль проте дуже часто Він приходить до нас через іншу людину, щоб ми не проходили цей біль самі.

Можливо, саме так народжується мудрість.

Не тоді, коли ми знайшли відповіді на всі питання, а тоді, коли через власні рани навчилися бути більш людяними, більш співчутливими і більш відкритими на Бога та інших.

Бо після болю ми ніколи не залишаємося такими, як були.

Питання лише в тому, ким ми дозволимо собі стати

Отець Олег Здреник