Послання владики Максима Рябухи молоді: «Не бійтеся бути святими»

У межах відзначення 25-річчя історичного візиту святого Папи Івана Павла ІІ до України в Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Львів-Сихів (УГКЦ) відбулися молодіжні молитовні чування. Захід організували у партнерстві з Патріарша комісія у справах молоді УГКЦ. Гостем зустрічі став Екзарх Донецький владика Максим Рябуха.

Особливістю чувань стало те, що до них у форматі онлайн долучилася молодь із Івано-Франківської Архиєпархії, чотири групи зі Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, Стрийської Єпархії, Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії, Камʼянець-Подільської Єпархії, Київської Архиєпархії, Одеського та Харківського Екзархатів. Разом із молодими людьми у заході взяли участь голова Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді владика Браян Байда та його заступник — отець Роман Демуш. 

Програма розпочалася Архиєрейською Божественною Літургією, після якої молодь спільно молилася молебень до Христа Спасителя. 
Центральною подією вечора стала духовна наука владики Максима Рябухи. Звертаючись до молоді, він поділився особистими спогадами про зустрічі молоді зі святим Папою Іваном Павлом ІІ та атмосферу тих історичних днів, коли Папа своїм словом надихав молоде покоління не боятися жити вірою, мріяти та брати відповідальність за майбутнє.

Владика Максим вибудував свої роздуми навколо досвіду служіння молоді у Донецькому екзархаті в умовах війни. Він розповів, як випробування змінюють людське сприйняття віри, як у стражданні відкриваються найглибші питання про сенс життя, надію та присутність Бога. Владика підкреслив, що саме в час війни особливо помітно, що молоді люди прагнуть не лише відповідей, а передусім живого досвіду Божої любові.

Владика Максим наголосив, що одним із найважливіших завдань Церкви є допомогти молоді відчути, що Бог любить кожного безумовною любов'ю. Саме це усвідомлення, за його словами, стає джерелом внутрішньої сили, допомагає не втрачати надії серед випробувань і відкривати власне покликання навіть у найскладніших обставинах.

Владика Максим, звертаючись до молоді, зазначив:

 — Насправді тішуся з того, що сьогодні можу разом з вами усіма проживати цей час пам'яті, бо рівно 25 років тому, у 2001 році, 26 червня, до нашого славного міста Лева, сюди, на наш Сихівський пагорб, приїжджав світлої пам'яті святий Папа Іван Павло ІІ на зустріч із молоддю.

Знаєте, сьогоднішню науку я роздумував багато про що говорити. І важлива тема є святості. Папа Іван Павло ІІ усе своє життя жив, мріючи про святість особистого життя і всіх тих, кого він зустрічав. Він розумів, що Бог покликав нас до життя, мріючи про щось надзвичайно велике.

Частково це велике ми досвідчуємо в нашому щоденному житті. Наприклад, люди, яких ми зустрічаємо, події, які ми проживаємо, природа, яка нас оточує, і багато-багато інших речей, які торкаються глибин нашого погляду і нашого серця, показують нам, наскільки великий є Бог. І власне ця Божа мрія про наше життя, про вічність разом із нами завжди надихала Івана Павла ІІ. Усюди, де він їздив, люди, яких він зустрічав... Власне, всі думки Івана Павла ІІ були звернені до контексту святості.

І знаєте, хочу з вами спробувати пригадати, а що він тоді, 25 років тому, казав нашій українській молоді.

Є цікавих вісім пунктів.

Озвався до нього Симон Петро: «Господи, а до кого ж нам іти? Це у Тебе слова життя вічного». Власне, Христос, споглядаючи учнів, які починають від Нього розходитись, бо є речі, які вони не дуже сприймають, не дуже розуміють, і Христос стає для них дискомфортним.

Інколи ми це розуміємо, бо знаємо, що, приходячи до церкви, думаємо про високе, велике, але потім, виходячи за межі храму Божого, інколи зустрічаємося з певними викликами, в яких починаємо думати: «А чи, зрештою, вартує бути до кінця чесним? Чи вартує бути до кінця відданим? Чи насправді має сенс бути порядним? Чи любити ближнього – це варте чогось?»

Інколи ми починаємо зауважувати, що та любов, яку ми дарували світові, нам не поверталася. І тоді приходить бажання стати таким, яким інколи є світ, що нас оточує, – недобрим, непривітним, неприязним.

І власне певні учні починають від Христа відходити. І тоді Він, дивлячись на Петра, питає його: «Петре, і ти також, може, збираєшся піти?»

І знаєте, що цікаво? У цей момент Петро починає пригадувати. Власне, це та тема, яку ми сьогодні чули в часі Божественної літургії: відвага пам'яті, відвага того досвіду прожитого життя разом із Богом.

Петро пригадує, як багато добра відбувалося з тими людьми, які зустрічали Христа. Біля Христа ти відчуваєш і віднаходиш себе справжньою людиною. У присутності Христа ти починаєш відкривати сенс свого життя. Насправді ці слова, ці події, ці думки я особисто також зустрічаю в сьогоднішньому дні, в сьогоднішньому житті нашої України. Ми всі є в пошуках глибоких сенсів. І власне Петро усвідомлює: «Біля Христа я побачив, що таке смак життя».

Знаєте, сьогодні ви, ми, хто є молодь – трошки молодша, трошки старша, – усі ми пригадуємо досвід нашого зростання у Церкві: наших друзів, разом із якими ми ходили на катехизацію, разом із якими проживали численні досвіди таборів, священників чи сестер-монахинь, поруч із якими ми відчували: «Сам Бог до мене промовляє».

Усі ці моменти, події, численні свята, які ми проживали, надихали наші серця. Нам сьогодні хочеться бути людьми саме тому, що ми цей досвід прожили. І Петро, дивлячись на Христа, каже: «Господи, до кого нам іти? Це у Тебе слова життя вічного». Святий Папа казав: «Дорога молоде України, сьогодні з радістю повторюю ці слова апостола Петра у вашому імені і разом з вами». І сьогодні він справді з неба це знову нам повторює.

Сьогодні Христос ставить вам те запитання, яке поставив був апостолам: «Може, і ви бажаєте відійти?» Ти, молоде, що відповіси? Я впевнений, що разом зі мною також і ви приймете ці слова апостола Петра за свої: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе слова життя вічного».

«Дивлячись на вас, таких численних і таких захоплених, я подумки повертаюся до Світового дня молоді у Римі, де я закликав молодь цілого світу відкрити велику лабораторію віри, у якій шукати і поглиблювати аргументи, щоб іти слідами Христа. І сьогодні ми переживаємо знаменний момент цієї лабораторії віри тут, на вашій землі, де понад тисячу років тому почало звіщатися Євангеліє».

Знаєте, ці слова особисто мене торкають надзвичайно глибоко. Колись, у 2022 році, Синод єпископів вирішив призначити мене єпископом-помічником Донецького екзархату. Я вам казав, що це території, де війна є в розпалі.

Немає, думаю, жодної людини на території Донецького екзархату, яка б не знала з особистого досвіду, що таке вибухи, що таке розпач і що таке бачити страждання. І зрозуміло, на тих землях, напевно, дітей і молоді вже нема. І мої друзі з Києва, разом із якими я прожив добрих десять років у салезіянській ораторії, прощаючись зі мною, казали: «Владико, ми вам співчуваємо. Ви більше не будете бачити дітей і молоді. Ви їдете туди, де їх нема».

І уявляєте, вже дуже скоро я насправді почав зустрічати молодь, яка не просто дивилася на храм і проходила далі. Я так багато зустрічаю юнаків і дівчат, які мають відвагу, навіть не розуміючи цього до кінця, підходити до священників і до сестер-монахинь та питати: «А ви, напевно, монахиня? А ви, напевно, ходите до церкви. Розкажіть мені, що це? Як це?»

Сьогодні, коли думаю про схід і південь України, я можу вам впевнено сказати, що є близько 60 молодих людей, які прийняли рішення не просто бути, а бути з Богом, бути для своєї Церкви, бути для свого народу. Власне ті, які мають можливість через свій вік та через відвагу — свою і своїх батьків — робити щось більше, ніж навіть просто приходити в неділю до церкви. Сьогодні на тих південних і східних теренах України є так багато молодіжних спільнот, де бодай двічі на тиждень молоді люди приходять на Літургію і на читання Святого Письма.

Бо коли ти насправді зрозумів, що є Хтось, хто знає глибину і велич життя, яке ти проживаєш, Його варто послухати. Казав Папа ще раз: «На початку третього тисячоліття Христос повторює вам: "А ви що кажете? Хто Я, Мої дорогі?" Папа прийшов до вас, щоб заохотити відповісти: "Ти є Христос, Син Бога живого. У Тебе слова життя вічного"».

Знаєте, насправді є цікаво. Іван Павло ІІ, будучи ще молодим священником, а навіть ще юнаком, прожив Другу світову війну, пережив розруху повоєнного часу. Він бачив як священник страждання і терпіння свого народу. І це його не зламало, бо він бачив набагато більше — як діє Бог.

Коли сьогодні думаю про наші околиці, я думаю про тих численних священників, які лишаються вірними тому «так», яке колись сказали в часі своїх священничих свячень. Одному зі священників колись казали: «Виїжджай, бо насправді вже окупація. Ти нічого не можеш робити, і є величезна небезпека, що тебе вб'ють». А той священник зі сльозами на очах відповів: «Мені нема куди їхати, бо я священник для них». І завдяки відвазі того священника, про якого кажу сьогодні, було врятовано надзвичайно багато людей. Бо, попри ненависть до Церкви і до всього церковного, дуже часто чоботи російських солдатів зупинялися на порозі храму і далі не йшли.

І сьогодні один із хлопців, чия родина зазнала допомоги священника в окупації, сказав: «Я хочу бути таким, як ці священники. Я хочу бути руками, ногами і серцем Бога у цьому часі й просторі, в якому я живу». Знаєте, що всіх наших священників латинською називають alter Christus — другий Христос. Власне, їхнє служіння Святих Таїн дозволяє самому Христові огортати нас, підтримувати нас і надихати. «Ти є Христос, Спаситель, Син Бога живого. У Тебе слова життя вічного». Щоб відповісти Богові, дуже важливо будувати з Ним стосунки. Важливо з Ним спілкуватися, дозволяти собі чути Його голос і споглядати Його дію.  

Казав вам про вісім думок. Переходимо до другої.

«Христос має слова життя вічного, які дають життя, кличуть до існування, скеровують на шлях, зігрівають розчаровані та збентежені серця і вселяють у них нову надію». Коли думаю про ці слова Христа, я насправді думаю, наприклад, про дружину одного військового, який загинув на фронті. Це надзвичайно важко. Надзвичайно важко, тому що коли вмирає хтось, кого ти любиш, усе, що є довкола твого життя, говорить про людину, яку відтепер ти вже не можеш бачити. І все, що є довкола тебе, пригадує ті світлі часи і моменти, які ви прожили разом, той спільний досвід Бога. А розпач у такі моменти настільки великий, що жодні слова не здатні заспокоїти цей біль.

І власне тоді, в тому моменті, ця дружина полеглого воїна усвідомила: «Христос нас покликав до життя. Він подарував мені найкращого чоловіка для мене. І я точно знаю, що через це спільне життя Бог багато разів показав мені, що любить мене. І сьогодні що хотів би, щоб я робила, проживаючи цю любов, мій чоловік? Він хотів би, щоб я була серед усіх його друзів підтримкою, опорою і натхненням». І вона прийняла дуже чітке рішення жити в одному з прифронтових міст і кожного дня присвячувати себе служінню воїнам, пораненим та іншим людям, які потребують допомоги. Бог промовляє до нас, даючи життя всьому сотвореному. Його слово надає значення всім речам, визволяючи їх із хаосу. Бог говорить в історії людства, постійно відкриваючи діалог із людьми, щоб із кожним творити сопричастя життя і любові. Бачите, як цікаво. Усе те, що є довкола мене, є виразом Божої любові до мене.

Одного разу я мав переїжджати з одного міста в інше. Я залишав усю молодь, разом із якою працював, зростав і служив. Саме тоді один хлопчина вступав до університету. На час мого від'їзду він уже знав, куди його зарахували. Він підходить до мене весь у розпачі й каже: «Знаєте, отче, я насправді хотів вступити на інший факультет, але після розподілу мене зарахували на фізичну реабілітацію». Я його питаю: «Але ж ти подавався на реабілітолога як один із трьох варіантів?» Кажу йому: «То тепер не журися. Ти дозволив Богові прийняти рішення. А Бог, який завжди тебе любив, не вміє приймати поганих рішень. Довірся Йому.

 Можливо, саме там, на реабілітації, ти маєш зустріти своїх однокурсників і однокурсниць, разом із якими проживеш надзвичайно важливий життєвий досвід. Можливо, комусь ти зможеш сказати: "Дивись, а Бог тебе любить. Ти насправді для Нього важливий, важлива. Давай живи"».

 І потім, через п'ять років після його навчання, ми знову мали можливість зустрітися. Він сам мене покликав і каже: «Отче, знаєте, а пам'ятаєте той вечір п'ять років тому? Я дякую вам за ті слова, бо Бог насправді подарував мені дивовижний досвід того студентського життя». Як важливо вміти зупинятися, споглядати, зауважувати і розуміти: Бог мене любить.

Історія стає дорогою взаємного пізнання між Творцем та людиною. Історія стає діалогом, остаточною метою якого є вести нас від рабства гріха до свободи любові.

Ми сьогодні бачили в Євангелії таку дискусію, навіть невеличку сварку. Але Христос насправді не намагався нікого принизити. Він нікому не сказав: «Бовдуре, та що ти не бачиш? Та все ж абсолютно по-іншому». Натомість із любов'ю і терпеливістю Він пояснював і залишав кожному час на розуміння, прийняття і навернення.

Третя думка.

«Дорога молоде, таким чином пережиття історії стає шляхом до свободи. Чи ви бажаєте пройти цим шляхом? Майбутнє України та Української Церкви залежить також і від цієї вашої відповіді». Шляхом до свободи. Коли почалася повномасштабна війна, я особисто жив у Києві, у салезіянському монастирі. Цей монастир має чотири поверхи. Перший — це молодіжне середовище, молодіжний центр, який салезіяни називають ораторією. Другий поверх — церковний: там є храм і катехитичний клас. Третій поверх — студентський гуртожиток. А четвертий — це житловий поверх, де живуть салезіяни.

Увесь час, доки я був настоятелем монастиря, кожному, хто приходив до нас, я говорив на воротах: «Дивіться, я настоятель монастиря, тож маєте мене послухати. Скажу вам дві речі. Перша: кожен, хто переступає поріг цього дому, має почуватися як удома. Якщо ні — поруч великий гарний парк, там можна погуляти.

І друга: кожен, хто переступає поріг салезіянського дому, завжди перебуває під покровом Богородиці. Відтепер це маєте знати напам'ять».

Я казав це всім, бо так навчав святий Іван Боско. І це було добре. А потім, коли на Київ почали падати перші бомби, підсвідомо що робиш? Біжиш шукати укриття. Побіг, шукав — і не знайшов. Салезіяни купили будинок, який переобладнали під монастир, у одного циганського барона. А цигани — це люди дуже глибокої довіри Богові. Вони знають: «Бог тобі на сьогодні дав, а про завтра подбає». Тому підвал чи сховище вони вважали зайвими речами. І тоді, дійшовши до першого поверху, я згадав ці дві речі: я є вдома. І в цьому домі Богородиця тримає всіх під своїм покровом.

У 2022 році, в травні, військові зробили великий подарунок для нашого монастиря. Вони подарували великий образ Пресвятої Богородиці, Помічниці християн, написаний за образом, який святий Іван Боско встановив у Турині ще у 1854 році. Копію цього образу ми маємо в Києві. І кожного разу я казав військовим: «Пам'ятай, Вона над тобою чуває».

І до сьогодні ті хлопці, які тоді тримали оборону Києва, а тепер розпорошені по всіх фронтах України, телефонують мені й кажуть: «Отче, як ви? А можете мені ще допомогти ось у цьому чи в тому?» Іти шляхом свободи залежить від кожного з нас, від наших відповідей і від наших життєвих рішень.

Четвертий пункт.

«Дорогі друзі, одного дня один багатий юнак запитав Ісуса: "Учителю, що маю робити, щоб отримати життя вічне?" Ісус відповів йому: "Якщо бажаєш увійти у життя — зберігай заповіді"». Божі заповіді визначають відповідь любові, яку людина покликана дати своєму Богові. І це цікаво. Дотримуватися заповідей означає казати Богові: «Я Тебе люблю». Не тільки Він мені каже: «Я тебе люблю», але й я можу сказати це Богові. Знаєте, Божа заповідь «Не вбий» насправді означає: підтримуй життя, бережи його, розвивай його.

Чи наші однокурсники, однокурсниці, сусіди, друзі, люди на вулиці відчувають від мене підтримку і прийняття? Чи я вмію обіймати людей, говорити добрі, теплі слова і просто часом ставитися до них із розумінням, навіть коли це непросто?

Божі заповіді визначають відповідь любові. І цей закон має стати правилом нашого щоденного життя. «У нинішньому світі бачимо глибокі та швидкі соціальні переміни. Сьогодні захитано багато моральних основ, вводячи людей у хаос, а навіть у відчай». Таке враження, що це сказано не у 2001 році, а про 2026-й.

Та Папа продовжує: «Десять Божих заповідей — це немов компас, який у бурхливому морі не дозволяє втратити маршрут, щоб доплисти до причалу. Ось чому сьогодні, дорога молоде України, я хотів би символічно наново вручити вам Десять Божих заповідей, щоб вони були вашим компасом, міцною підтримкою для побудови вашого сьогодення і вашого майбутнього».

Знаєте, це дуже цікаве питання. Спробуймо сьогодні ввечері, повернувшись додому, відкрити наші молитовники і ще раз перегорнути Десять Божих заповідей. Ми їх знаємо. Але якби владика Браєн запитав нас зараз, не знаю, чи всі ми змогли б назвати їх у правильному порядку.

П'ятий пункт.

«Любитимеш Господа Бога твого», бо Богові належить перше місце у нашому житті. Він справедливо заслуговує на те, щоб бути любленим цілим серцем, усією душею і всіма силами. Бог є один і ніколи не повинен бути замінений фальшивими божками. Насправді це глибоке питання: чи я довіряю Богові, чи я Його люблю?

Вже пройшов час іспитів, принаймні у більшості. Але знаєте, є цікаво. Одна справа, коли ти йдеш на іспит, думаючи: «Я маю все розказати, я маю все вивчити, усе від мене залежить». І зовсім інша річ усвідомлювати: «Боже, але ж Ти покликав мене до життя. Ти колись дав мені любов і прагнення до цього навчання. Напевно, Тобі першому залежить, щоб я це пройшов, це здав і навчився чогось важливого в житті».

І це зовсім інше, бо тоді ти розумієш, що, по-перше, переживаєш не сам — Бог переживає разом із тобою. А з іншого боку, не ти один робиш кроки, але Бог крокує дорогою життя разом із тобою.

Шостий пункт.

«Люби ближнього твого». Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. «Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії. З цим Божим законом, міцно вкоріненим у серці, ви не повинні боятися. У всій повноті ви зможете себе здійснити і внесете вклад у побудову солідарнішого та справедливішого світу». На сході України в тебе немає часу для театру, так само як і на півдні — для якихось ігор чи неприродної поведінки. Бо ти завжди свідомий: сьогодні ти ляжеш спати, але завтра невідомо, чи прокинешся. Тому, якщо є можливість сьогодні прожити день до кінця, ти проживеш його до кінця. І знаєте, саме в цьому світі, де немає театру, я зустрічаю так багато прийняття і любові між людьми, які там живуть.

Ми всі різні. Дуже часто, коли в нашому контексті думають про внутрішньо переміщених людей, можна почути: «Та це знов ті, з Донбасу, приїхали». Але це не є прийняття. Прийняття — це розуміння, що ми виховані в різних школах, різних культурах, зрештою, у різних світах, які мають різну історію. Але, бачите, саме ця різниця творить спільність нашої великої рідної України. І лише любов до ближнього допоможе пізнати справжню, велику, цілісну Україну.

Сьомий пункт.

«Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного і демократичного суспільства». Знову здається, що це сказано не у 2001 році, а у 2026-му. «Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального і зрілого сумління. Свобода вимоглива і в певний спосіб коштує більше, ніж неволя». Це теж дуже глибокі слова. Ми хочемо вільної України. Але чи я готовий бути творцем цієї вільної України? Чи готовий бути підтримкою для інших людей, бути батьком, учителем, другом? Чи готовий брати на себе відповідальність і крокувати разом з іншими?

У світі, в якому ми є такими глибокими шукачами сенсу, я зустрічаю дуже багато молоді, яка має відвагу бути вільною і бути відповідальною. Одні з них — це наші захисники і захисниці. Але не тільки вони. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: «Вибирайте вузьку дорогу — ту дорогу, яку Господь вказує вам через Свої заповіді. Бо без Бога не зможете зробити нічого доброго. З Його ж допомогою, навпаки, ви сміливо зможете вийти назустріч усім викликам сьогодення».

«Майбутнє України великою мірою залежить від вас та від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться благословити ваші зусилля, якщо ви спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині і суспільству, ставлячи спільне добро вище особистих інтересів».

Останній, восьмий пункт.

«Дорога молоде, хочу додати останнє слово. Любіть Церкву, прямуйте і зростайте у дусі братерства. Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця. Любіть Її і слухайте Її. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радості. Таким чином ви станете в Церкві новим поколінням святих вашої землі».

Про Пресвяту Богородицю хочу розповісти один цікавий момент. На Київ черговий раз падають бомби. Паніка всюди. Навпроти паркану нашого монастиря є державна одинадцятирічна школа. Дзвонить до мене директорка і каже: «Отче, прийдіть, поговоріть із людьми, бо тут просто розпач. Уже, здається, треба швидку викликати, бо в когось серце починає відмовляти». Я виходжу з монастиря до школи, проходжу всі блокпости, бо тоді все було дуже серйозно. Заходжу всередину і бачу в холі жінку старшого віку. Вона дивиться кудись у порожнечу. Розумію: мушу з кимось заговорити, адже саме для цього прийшов. Підходжу до неї, питаю, як її звати. Вона дуже холодно, майже як робот, відповідає своє ім'я. І я розумію: вона вже ніби не тут. Їй дуже складно і дуже боляче.

Що я можу зробити? Майже нічого. Я просто підходжу до неї і кажу: «Слухайте, а можна вас обійняти?» Вона дивиться на мене і відповідає: «Обійняти? Ну, обіймашки я люблю». І коли я її обійняв, я відчув, як її просто відпустило. Потім прийшли ще інші батьки, бабусі, дідусі, школярі. І я їм розповідав: «Дивіться, знаєте, що я живу в будинку навпроти. Ви завжди бачите мій будинок, але насправді це не мій будинок. Це будинок Пресвятої Богородиці. І знаєте що? Я маю для вас одну сумну новину. Всі ваші очікування не справдяться. Бо як би ви не очікували, щоб у школі було зле, на жаль, це неможливо. Чому? Тому що Пресвята Богородиця сильніша за найбільше зло. А оскільки це її дім, вона точно тримає його під своїм покровом. Якщо щось станеться школі, то точно дістанеться і монастирю. Це неприпустимо. Тому, оскільки школа поруч із монастирем, усе буде добре». Потім директорка часто мене кликала і завжди дякувала за те, що знаходяться слова, як підтримати людей. Але насправді це не слова — це її любов і її опіка.  

Дякую вам, дорогі друзі.

Папа вас дуже любить і дивиться на вас як на сторожів нової зірниці надії. Він складає подяку Богові за вашу великодушність, з любов'ю молиться за вас і від усього серця вас благословляє.

Знаєте, важливо усвідомлювати, що на небі є Хтось, хто про мене думає. Оскільки ви тепер почули ці слова і тут наживо, і через телетрансляцію, і по всій Україні, і по цілому світі, де є наш український цвіт, знайте: Папа вас любить, за вас молиться і вас благословляє.

Не бійтеся бути святими. Амінь.

Підготувала Наталія Павлишин