Про тих, хто вміє любити — але забуває про себе

В останні дні я все частіше думаю про одне.
Майже щодня до мене звертаються люди — щирі, віруючі, світлі.
І всі просять про когось:
«Помоліться за чоловіка… за дитину… за мого хворого тата…»
І майже ніхто не каже: «Отче, помоліться за мене», — це ж не жертовно.

У такому сприйнятті світу та себе в ньому дуже швидко настає стан виснаження.
Але ж виснаження — це не жертовність. Це тихий крик душі, що вже не витримує.
Бо коли ми дбаємо про всіх, крім себе, —
ми поступово втрачаємо зв’язок із джерелом любові, з якого все починається.

Я бачу, як багато людей живуть на межі — з думкою, що турбота про себе — це егоїзм.
А насправді — це послух Богові.
Бо Він заповідав:
«Люби ближнього твого, як самого себе».
Не замість себе,
не більше за себе,
а як самого себе.

Егоїзм — це коли світ крутиться лише довкола мене.
А турбота про себе — це коли я пам’ятаю, що і я — Божа дитина.
І Бог хоче, щоб мені було добре,
щоб я мав сили любити інших.

Так само, як перед злетом літака нас навчають:
спочатку надягни маску на себе, а потім — на дитину.
Бо лише тоді зможеш когось урятувати.

Може, сьогодні цей пост — твоя «киснева маска»?
Дозволь собі відпочити, помовчати, вдихнути глибше.
Турбота про себе — це не розкіш. Це духовна зрілість.

Можливо, саме сьогодні Господь запрошує тебе не до нових подвигів, а до відновлення.
Прислухайся до себе.
Зроби щось добре для власної душі.
Бо мир у серці — це перший крок до миру довкола.

Адже неможливо віддавати те, чого всередині вже немає.

Подбай про себе.
І якщо відчуваєш, що тобі потрібна підтримка — напиши тому, хто може тобі її дати.

Це і буде найкращий подарунок — і Богові, і ближнім.

Отець Олег Здреник