Суд як момент правди, а не вирок.

Мій допис у ФБ про те, що люди залишають свої сімї і як це впливає на духовний світ цих людей та їхніх дітей на покоління вперед, набрав неаби якого резонансу. Я отримав багато приватних повідомлень де люди ділились своїм болем, багато хто коментував публічно. І майже всюди присутнє запитання: Чому? Як так? За що? Сьоооднішній євангельський фрагмент надихнув мене на ще декілька думок з цього приводу. 

Надіюсь багатьом буде корисно. 

1. «І відділить їх…» (Мт. 25).

У кризі в стосунках також відбувається відділення.

Не людей — а правди від ілюзій.

Ми раптом бачимо:

 • де любов була справжня,

 • а де — очікування,

 • де дар,

 • а де прихована вимога.

Сімейна криза — це не кінець.

Це момент, коли стає видно, чим насправді жили.

І якщо ми готові дивитися чесно — це не покарання, це очищення.

2. «Я був голодний…» — про емоційний голод у шлюбі

«Бо я був голодний — і ви дали Мені їсти…»

У кожній родині є хтось голодний.

Не на хліб — на увагу.

Не на воду — на тепло.

Не на одяг — на визнання.

Проблема в тому, що ми часто шукаємо винного,

замість того щоб запитати:

Де поруч зі мною хтось голодний?

Справжня любов — це не “ти не даєш мені”,

а “я бачу твій голод”.

І часто криза починається тоді, коли обидва мовчки голодують.

3. «Оли я був в темниці і ви навідались до мене».

Майже в кожній сімʼї, незважаючи на зовнішню свободу, людина перебуває в увʼязненні своїх думок, потреб, передивань і до неї ніхто не приходить, ніхто не питає: як ти? Як ти себе почуваєш?

4. Любов як дія, а не почуття

У Євангелії не сказано:

«Бо ви відчували до Мене теплі емоції».

Сказано:

«Ви нагодували. Ви прийняли. Ви відвідали».

Любов у шлюбі — це не стан, а практика.

Це:

 • слухати, навіть коли втомлений;

 • не принижувати, навіть коли ображений;

 • залишатись, навіть коли важко.

Криза приходить не тоді, коли зникають почуття.

А тоді, коли зникають маленькі конкретні дії любові.

5. Ми не прийшли у цей світ задовольняти очікування одне одного

У сімейній кризі часто звучить приховане:

“Ти не став тим, ким я хотів”.

Але ніхто не приходить у цей світ, щоб виправдати наші сподівання.

Ми приходимо, щоб навчитися любити.

І любов — це не споживання.

Любов — це дар.

Коли стосунки стають списком претензій — вони руйнуються.

Коли вони стають простором дарування — вони оживають.

І тут суд стає моментом вибору:

Я залишаюсь у логіці вимог?

Чи переходжу в логіку дару?

6. «Усе, що ви зробили одному з найменших…» — про вразливість у парі

Найменший у стосунках — це той момент, коли партнер відкриває свою слабкість.

Сльози.

Страх.

Невпевненість.

Сором.

У кризі дуже легко знецінити цю вразливість.

Сказати: “Ти знову перебільшуєш”.

Але саме в цих “найменших” моментах

вирішується майбутнє союзу.

Там відбувається суд.

Там обирається — праворуч чи ліворуч.

І трохи світла

Божий суд — це не кара.

Це відкриття того, що завжди було всередині.

Сімейна криза — це теж відкриття.

І якщо ми приймаємо її як запрошення до чесності:

 • починаємо говорити,

 • вчимося чути,

 • визнаємо свою частину відповідальності,

 • перестаємо вимагати і починаємо дарувати —

тоді суд стає не розлученням,

а переходом.

Не кінцем любові, а її дорослішанням.

І, можливо, саме криза — це момент,

коли двоє вперше по-справжньому стають чоловіком і жінкою,

а не просто людьми з очікуваннями.

Не будьмо самотніми, шукаймо підтримки, просімо допомоги. Хай наші сімʼї будуть здоровими.

Отець Олег Здреник