«Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (Йо. 1, 5)

Темінь загрозлива і небезпечна

У момент смерті Бога стається дещо дивне і незвичайне. «Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години». Понад три години, за сучасними вимірами часу – з 12:00 до 15:00 год., світ поглинула цілковита темінь. Цей знак зворушив усіх чотирьох євангелистів, які свідчать про нього. Вони говорять про цю темряву не просто як про швидкоплинну тінь, короткочасне затемнення, а як про щось, що торкається самої глибини буття усього творіння. Вони говорять про неї так, ніби саме світло відсахнулося від вигляду відкиненої Любові. Це – дуже потужний і промовистий образ. Голгофа — це не лише пагорб поза межами Єрусалиму, не тільки місце страждань, несправедливості і болю; це життєвий момент, коли сама надія здається затьмареною.

Ми розпізнаємо цю темряву. Це – темрява скорботи за тими, кого передчасно вкрала у нас війна. Це – темрява розгубленості і хвилювання за усіх тих, хто поруч і безперервно перебуває у небезпеці внаслідок пазурів смерті - ракетних обстрілів та нальотів безпілотників. Це – темрява сумнівів і тих молитов, які видаються невислуханими, адже несправедливість і зло продовжують знищувати добро. Це – також темрява втрачених помешкання, майна, роботи, усього того, що було нашим, рідним, і стало минулим. Це - темінь, яка у певні моменти нашої життєвої мандрівки відвідує кожне людське серце. І все ж...

Достатньо першого променя…

... і все ж Євангеліє ніколи не залишає нас там, у темряві і пустці. Майже тихо і непомітно, ніжно і тендітно, воно вводить оце нове і близьке серцю: світло світанку. Коли жінки, заклопотані і стривожені йдуть до гробниці рано вранці, знову м’яко зʼявляється світло. Це все ще крихке світло; м’яке, нерішуче світло першого світанку, але його достатньо. Достатньо, щоб зробити крок. Достатньо, щоб запалити надію. А потім, раптово, це ніжне світло поступається місцем чомусь набагато яскравішому: світлу Воскресіння. Смуток жінок-мироносиць у цей момент не стирається, а перетворюється. Їхній страх перетворюється на благоговіння. Їхній плач перетворюється на поклоніння. Їхня тривога змінюється відвагою. Темрява не сказала останнього слова. Вона ніколи його не скаже. Воскресіння проголошує, що навіть найглибша ніч може стати місцем народження світла.

Упродовж 1892-1894 років французький живописець Клод Моне створив серію з понад тридцяти полотен. Усі вони були зосереджені на одному й тому ж – на західному фасаді Руанського катедрального собору у Франції. Художник поставив перед собою майже неможливе завдання: намалювати не саму будівлю, а намалювати світло, яке падає на неї, постійно змінюючись. Оте мерехтливе, ніколи не завмираюче світло. Переходячи з полотна на полотно з плином часу, він намагався зафіксувати світло на світанку, світло ранкове, полуденну яскравість і вечірнє сяйво, які перетворюють той самий камінь на щось зовсім нове. І йому це вдалося – не тільки живописцеві, а насамперед світлу.

Світло Воскресіння змінює все!

Близько 30 року гробниця у саду поблизу Єрусалима прагнула своєю темрявою огорнути тіло розпʼятого засудженого. Проте, світло Його воскресіння виявилося сильнішим і на третій день розвіяло темряву і пустку. Після покладення тіла розпʼятого засудженого темрява намагалася заволодіти серцями його послідовників - матері, учнів, побожних жінок, Йосифа з Ариматеї, Марії Магдалини, Якова та Івана, синів Заведея, того перехожого Симона з Киринеї, але світло Воскресіння в один момент наповнило їхні серця надією та радістю, перемінивши їх з камʼяних на тілесні. «І казали вони один до одного: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання» (Лк. 24, 32). І сьогодні серед страждань і випробувань війни ця темрява прагне заволодіти нашими серцями, спустошити їх та зробити черствими, нежиттєздатними. Та, сьогодні ми тут, у Церкві, як і гробниці. І це не просто кам'яна споруда; це місце, де світло проривається і перетворює все.

Христос Воскрес! Воскрес не лише тоді, колись, у дні давні і минулі. Він воскрес для тебе і для мене сьогодні. Щоб жодна темрява у нашому житті не була остаточною. Він входить у глибину нашої з вами темряви особисто і конкретно. Він торкається нашого найглибшого болю і зранення. Він перемагає гріх, зло і саму смерть у нашому з вами тілі. Він не просто дав світло – Він є Світлом.

Так, темрява ще існує. Її ще так багато навколо нас у вигляді насильства, егоїзму та байдужості. Але вона вже переможена. І ми з вами — не просто учасники воскресного святкування. Ми – свідки; ми – народ Воскресіння. Живописець Клод Моне показує нам, що навіть найдавніші, нерухомі стіни можуть бути перетворені світлом. Так само Воскресіння не замінює світ: воно наповнює його, повільно, ніжно, славно. Наповнює світлом... і змінює все!

Отець Іван Вихор