Вірити. Діяти

Ми звикли сприймати Ісуса Христа як зворушливого і милосердного цілителя людських душі і тіла; безліч людей, яких він подарував зцілення можуть це підтвердити. Звикли чути Його обнадійливі та заспокійливі слова проповіді, зокрема притч, яких налічується у Євангеліях понад 35. Врешті, ми призвичаїлися до того, що Господь Бог здатен подбати про все необхідне: від їжі навіть для п’яти тисяч чоловік, не враховуючи дітей і жінок, й аж до збереження життя від отруйних змій та скорпіонів. Та, раптом ми спостерігаємо Ісуса, який робить бич і розпочинає виганяти торговців з храму, ще й перекидаючи заодно їхні столи з крамом. Не такого Месію ми звикли бачити, не з таким Богом ми звикли будувати наші взаємини, тобто віру, чи не так?

Тож сьогоднішня розповідь від євангелиста Луки може нам подарувати певну новизну у розумінні того, чим є ця наша віра.

Перш за все, віра – це не пасивне очікування і перекладання усієї відповідальності на Бога, мовляв, Він сам про все подбає якнайкраще. Віра у Божу всемогутність і Його піклування про кожного з нас передбачає не лише виконання наших прохань і нашої волі. Тож вона не дозволяє нам спокійно «вмити руки» і просто очікувати. Адже віра – це постійний рух наближення до Бога, а відтак до себе справжніх та до тих, хто трапляється на нашому життєвому шляху. А це, відповідно, веде до оминання усіх перешкод і відкидання усіх небезпек, які можуть трапитися на цьому шляху наближення. Саме для цього нам даний піст – віднайдення того, що мене віддаляє від Бога, поступове відкинення цього, та врешті, конкретна і жива зустріч з Ним. Водночас ця зустріч неможлива без участі в житті ближніх. Тож якщо віра не веде нас до любові і милосердя, це не віра у єдиного Бога.

Друге, віра – це навіть не очікування чогось, що повинно настати колись у майбутньому. Коли ми стверджуємо сьогодні, що віримо у настання справедливого миру у нашій державі, ми вже тут і тепер повинні боротися за справедливість для знедолених. Коли ми віримо у справжню любов у подружжі, ми вже під час період знайомства і т.зв. «зустрічання» боремося з власними егоїстичними прагненнями і ставленням задля цієї любові. Коли ми віримо у здобуття перемоги, то вже тепер повинні трудитися понад нашу змогу, тобто можливості. Віра – це не наслідок чуда, віра – це його причина. Тож саме віра сьогодні допомагає нам вистояти і продовжувати діяти.

І третє, віра – це не звичайне почуття тепла у серці, не сентименти, не заспокійливий засіб серед тривог, на які ми не маємо здатності вплинути. Віра – це постійні зусилля втриматися у човні серед розбурханого моря сумнівів та поштовхів до зневіри. Вона потребує відваги, ба навіть здатності ризикнути. Однак, цей ризик віри не є сліпим поривом, адже керується надією. Ба більше, у цьому човні нашого життя поруч з нами знаходить Бог. Адже це Він прийшов у цей світ у темряві ночі серед холоду пастушого пристановища, щоби не дати цьому тліючому вогнику нашої віри цілковито згаснути та вберегти його для справжнього спалаху. «Господи, вірю! Допоможи моєму невірству!»

Зображення: Ісмар Давід (Ismar David) - Життя Христа.

Отець Іван Вихор