Внутрішня енергія — мистецтво жити якісно

Бувають дні, коли сили просто зникають. Наче всередині щось вимикається.

І тоді ловиш себе на думці: «Я виснажився.... у мене немає сил жити так далі».

Довго шукав, де ж береться ця енергія — справжня, не кавова, не штучна.
Ми часто шукаємо її у відпустках, нових починаннях, людях, ранковій каві, в текстових молитвах. І це наче зовсім зрозуміла історія, навіть комусь допомагає на певний час.

Проте я зрозумів: справжня енергія народжується зсередини. Вперто притримуюсь думки, що її джерело — наша внутрішня дитина.

Саме дитина вміє щиро сміятися, дивуватись, мріяти, довіряти.
Саме вона не боїться падати, не соромиться просити про допомогу.
І саме через неї до нас говорить Бог. Бо дитина в нас — це Його відбиток.
Я є пластуном, а в пласті нас вчать сприймати життя як велику гру — із пригодами, випробуваннями, радощами й зустрічами.

Ця філософія мені дуже близька: не як легковажність, а як глибоке вміння бачити сенс навіть у помилках.
Бо коли сприймаєш життя як гру, не як забаву, а як гру, перестаєш воювати зі світом — і починаєш у ньому жити.

Ісус сказав:

«Коли не станете, як діти, — не ввійдете в Царство Небесне» (Мт 18,3).
Думаю, ці слова не про наївність, а про правду серця.

Дитина не прикидається, не грає ролей. Вона просто є.
І, можливо, саме тому вона — найжиттєвіша істота у світі.

Карл Юнг писав:

"Хто відновлює в собі дитину, той відновлює джерело творчості".

Творчість-це завжди про бачення глибше, кольоровіше, по особливому.
Святий Іриней Ліонський писав:
«Слава Божа — це людина, яка живе повнотою життя».

Жити повнотою — це не про бездоганність, а про справжність.
Це коли не тікаєш від болю, але не втрачаєш здатності радіти.
Коли дозволяєш собі бути слабким, але не перестаєш вірити.

Філософ Ніцше наголошував:
"У кожній людині є дитина, яка хоче грати. Знайдіть її-і ви знайдете сенс".

А Григорій Богослов своїм твердженням додав би:
"Бог любить тих, хто зберігає простоту серця, бо в простоті Його образ".
І сьогодні я хочу просто поділитись цією думкою: повертаймось до себе. 

До тієї дитини, що вміє мріяти, грати, сміятися.

Бережімо її. Бо саме через неї ми знову вчимося жити — і любити.

Отець Олег Здреник