Внутрішній критик чи голос совісті від Бога?

Внутрішній критик чи голос совісті від Бога?

Доволі часто ми, завершивши якусь стикаємось із відчуттям провини.

Не за конкретний гріх, а просто — “всередині нас якесь неприємне відчуття, що щось не так зі мною”.

І починає звучати голос усередині: “Міг би зробити краще… Ти знову підвів… Не вартий любові…Міг би зробитити ще те і ще те…”

Ми часто сприймаємо цей голос як совість.

Але не кожен внутрішній осуд — від Бога є.

 Давайте спробуємо трохи прояснити для себе що ж відбуваєттся в нас в ці моменти.

Совість — це ніжний внутрішній дотик Святого Духа, який веде до правди й миру.

А внутрішній критик — це тінь старих ран, голоси з минулого, які ми колись почули від людей і прийняли за істину про себе.

Святий Ігнатій Лойола навчав:

“Справжній голос Божий ніколи не принижує, а підносить. Він приносить мир, навіть коли докоряє.”

Коли совість промовляє — вона кличе до життя.

Коли говорить внутрішній критик — він залишає почуття безсилля.

У гештальт-підході ми кажемо:

“Внутрішній критик — це колись зовнішній голос, який ми засвоїли і зробили своїм.” (Е. Полстер)

Тож замість того, щоб сварити себе, варто спитати: чий це голос у мені?

Божий — який веде до свободи?

Чи чужий — який позбавляє радості?

Як писав Віктор Франкл:

“Совість — це здатність почути єдину правильну відповідь серед тисячі можливих.”

А Карл Роджерс додавав:

“Коли ми починаємо приймати себе, ми дивним чином стаємо здатні змінюватися.”

Тож Бог не хоче, щоб ти жив у страху перед Ним.

Він хоче, щоб ти жив у правді — без фальші, але й без самоприниження.

⸻

Якщо твої “внутрішні докори” не ведуть до миру — це не совість, а тиск.

Якщо після розмови з Богом ти відчуваєш полегшення — це Його голос.

Бо навіть коли Господь виявляє твою рану,

Він робить це лише для того, щоб зцілити.

Не вір тому, хто всередині тебе лише судить.

Бог — не прокурор, а Батько.

І навіть Його правда завжди пахне милосердям.

Отець Олег Здреник