Твої помилки не роблять тебе слабким. Тебе слабким робить страх їх визнати.

Я довго йшов до цього усвідомлення. Часами навіть з нерозумінням і обуренням противився йому. Питання внутрішньої енергії давно мене цікавило, я дуже часто задавався питанням, що це таке і де її черпати. Куди вона постійно дівається і як на це можна мати бодай якийсь вплив. Пропоную вам, дорогі мої читачі, декілька думок з цього приводу, можливо і комусь з вас буде корисним.

Роздумую сьогодні про наші помилки та як вони нам «допомагають» жити. Часто чую запитання, а що забирає в нас найбільше сил? І, мабуть перше, що хочеться відповісти-це наші помилки та їх постійне прокручуваня в нашій голові, та насправді маю тут трохи іншу думку - найбільше сил забирають не самі помилки,  а всі ті зусилля, яких ми докладаємо, щоб ніхто про них не дізнався. Ми виправдовуємося, перекладаємо провину, шукаємо винних, переконуємо себе, що все було не так, що нас змусили, що обставини не залишили нам вибору.

І поступово починаємо жити не своїм життям, а захищати версію себе, у якій ми завжди маємо рацію.

І тут виникає одна, доволі значна проблема, чи радше усвідомлення (так би хотілось) : помилка, якої ти не хочеш визнавати, не зникає - вона починає керувати тобою.

Ти боїшся, що хтось дізнається правду і вже не можеш бути вільним поруч із цією людиною, ти не хочеш визнати, що був неправий, і продовжуєш руйнувати стосунки, аби тільки не сказати простого: «Пробач, я помилився», ти розумієш, що давно обрав не той шлях, але продовжуєш ним іти, бо страшно визнати, скільки часу вже втрачено.

І ось тут стається, я б сказав, найстрашніше.

Іноді небажання визнати одну помилку коштує нам набагато більше, ніж сама помилка. Воно коштує нам років життя, стосунків, які могли б бути врятовані, людей, яких ми любимо і навіть самих себе. Бо коли ми не визнаємо своїх помилок, ми змушені постійно їх захищати, а захищаючи їх, знову й знову повторюємо те, що нас руйнує. Ми стаємо заручниками власних виправдань.

А тепер подумаймо про інше….

Яка сила потрібна людині, щоб подивитися собі у вічі й сказати: «Так, це зробив я, тут я був неправий, тут я завдав болю, тут я втік від відповідальності і я більше не хочу так жити».

Для цього потрібна справжня мужність і тут без сумніву.

Бо чесність - це не коли ти не маєш чого приховувати, чесність - це коли ти більше не дозволяєш страху перед правдою керувати твоїм життям.

Так, визнання помилки може коштувати нам репутації, може бути боляче, хтось може не пробачити, іноді доведеться прийняти наслідки, яких уже не змінити, заплатити ціну-відповідну до вчинку. Проте є дещо важливіше за можливість завжди виглядати правим - це можливість нарешті перестати обманювати самого себе. Ми ніхто не можемо змінити минуле, проте можемо перестати дозволяти минулому визначати кожен наш наступний крок.

Ми ніхто не можемо повернути втрачені роки, проте можемо не віддавати помилці ще десять. Ми ніхто не зобов’язані залишатися тими людьми, якими були у момент свого найгіршого рішення.

Твоя помилка - це те, що ти зробив, проте це не аж ніяк не вирок на все життя.

Визнай, візьми відповідальність, виправ те, що ще можна виправити, попроси пробачення там, де завдав болю і зроби інший вибір там, де раніше обирав неправильно. Не для того, щоб здаватися хорошим в очах інших, а для того, щоб нарешті стати вільним у власних очах. Бо справжня сила людини не в тому, щоб ніколи не помилятися, справжня сила - мати мужність побачити правду про себе, не втекти від неї й почати жити інакше.

І, можливо, сьогодні варто запитати себе: «Яку правду про себе я вже давно знаю, але досі боюся визнати?»

І скільки ще мого життя має минути, перш ніж я наважуся це зробити?

Отець Олег Здреник