«Зарозумілість і сором — не вороги, а близькі родичі»

Є стани, які ми звикли різко розділяти: одне вважати гріхом, інше — слабкістю; одне — поганим, інше — майже чеснотою. Часами нам простіше дивитись на світ чорно-біло. Проте наше життя трохи складніше, багатогранніше. Іноді те, що виглядає як сила, насправді є добре замаскованою раною.

Зарозумілість рідко народжується з відчуття достатку, чи радше внутрішнього стану відчуття достатку. Вона майже ніколи не виростає з внутрішнього миру. Частіше — з глибокого, часто неусвідомленого сорому.
Сорому бути «недостатнім».
Сорому не відповідати очікуванням.
Сорому бути вразливим.

Святі отці добре це відчували. Святий Ісаак Сирійський писав, що гординя — це хвороба серця, яке боїться бути викритим. Людина, яка не витримує зустрічі зі своєю слабкістю, починає будувати образ сили. Так народжується зарозумілість — як броня, не як правда.

Психологія говорить майже тим самим голосом. Те, що ми називаємо нарцисизмом, захисною зверхністю, демонстративною самодостатністю, дуже часто має в основі ранній досвід приниження, знецінення або любові «під умовою». Зарозумілість стає способом вижити: якщо я буду вищим — мене не поранять.

А сором у цій парі — не слабший. Він мовчазний, глибокий, часто захований. Це не просто «мені соромно за вчинок», а значно болючіше: зі мною щось не так.
І тоді людина або ховається, або підіймається над іншими. Але і перше, і друге — втеча.

У богословському сенсі і зарозумілість, і токсичний сором мають спільне коріння — втрату живого стосунку з Богом. Бо коли Бог перестає бути Отцем, Який дивиться з любов’ю, людина або сама себе звеличує, або сама себе знищує.

Недарма Ісус так часто зустрічається саме з тими, кого з’їдав сором, і так гостро говорить із тими, хто ховався за зарозумілістю. І тим, і іншим Він повертає одне й те саме — правду про їхню гідність.

Здоров’я — і духовне, і психологічне — починається там, де людина наважується вийти з цієї хибної пари.
Де сором перестає бути вироком, а стає сигналом.
Де смирення — це не самоприниження, а тиха згода бути собою перед Богом.

Смирення, як казали отці, — це не думати про себе погано. Це думати про себе правдиво.
А правда завжди визволяє.
І від зарозумілості.
І від сорому.

Отець Олег Здреник