Історія про дівчину, яка іде…

Читай також

  • Освітлюємо життя вчинками віри
  • Жити без Бога – найбільше нещастя
  • Наскільки більше ми приділяємо уваги життю тут на землі, забуваючи про вічність?
        • Історія про дівчину, яка іде…

          Христя – дуже красива, позитивна, енергійна дівчина Так, вона з народження хворіє на ДЦП (дитячий церебральний параліч), та це не заважає їй працювати на радіо й активно вчитися ходити. А свої фізичні вади Христя використовує як свідчення. Свідчення того, що ніщо в світі не мусить бути перешкодою, аби просто радіти життю. Про життя і його виклики з Христею розмовляла Марічка Чигінь на замовлення журналу “Сто талантів”.

          Знайомтеся: Я – Христина Стефінів з Івано-Франківська, мені 23 роки. Заочно ще студентка факультету журналістики у Львові, та вже ось 4 роки працюю радіоведучою на івано-франківському радіо “Західний Полюс”.

          12931241_1020754977995047_7659783534796349201_n

          Радіоведучий – професія спонтанності

          У нас на радіоведучий – це людина, яка робить усе. Починаючи від випуску новин, закінчуючи технічним керуванням пульта. Звісно, ще запрошення гостей, розмови, інтерв’ю, розробка та проведення авторських програм тощо. Такий “універсальний солдат”. На київських чи львівських радіостанціях ці функції виконують як мінімум троє людей: випусковий редактор, звукорежисер і диктор. Але ми маємо свої переваги – не губимося на випадок форс-мажорів.

          Радіоведучий – професія спонтанності, вміння не розгубитися в ефірі, говорити і влучно, і лаконічно. Мені подобається ця робота, я – її фанат, мені без радіо важко й день прожити.

          Мрія з дитинства

          Моє знайомство з радіо почалося ще з дитинства. Пригадую, коли мені було 6-7 років, я лягала спати, слухаючи звуки різних радіохвиль. І скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла стати радіоведучою. З цією метою ще в школі пішла на трирічні курси дикції. Потім, перед вступом у виш, Бог привів мене в школу журналістики, після якої я змогла вступити до Львова на однойменний факультет. У цій школі мала якось запис на радіо одного інтерв’ю, яке вийшло досить теплим. Потім уже на першому курсі працювала в молодіжному журналі, знайомлячись із різними цікавими людьми-журналістами. Працювала я на добровільних засадах, але коли тобі 16 чи 17 і ти дописуєш в глянець – будеш дуже моднийJ.

          Паралельно я цікавилася вакансіями на омріяному “Західному Полюсі”, та всі мої пошуки були безуспішними. Але в межах практики я часто записувала різні подкасти (аудіозаписи), брала участь у художньому читанні віршів. Ми з моїм майбутнім колегою-напарником через скап записали кілька аудіоблогів. Коли-не-коли я “звучала”, і якось, через кілька місяців, мій знайомий зателефонував, запитавши, чи я не проти працювати на “Західному Полюсі”.

          wq6u7oits_s

          “Мала, вертайся, ти – крута”

          Пригадую, як уперше прийшла в студію з мамою. Тоді у мене був комплекс чи страх через свої фізичні вади. Боялася, як мене сприймуть. Я підійшла з острахом до свого шефа Володимира Георгійовича, він слухав мене стримано, але охоче. Сказав, що маю гарний голос, але цього мало, бо потрібен ще й «підвішений язик»  і вміння швидко орієнтуватися в ефірі.

          Проте я залишила йому свої аудіоподкасти й наступного дня керівник запросив мене на запис новин, після чого мені повідомили, що ще перетелефонують. На диво, телефонний дзвінок пролунав уже через 5 хвилин, і шеф сказав: “Мала, вертайся, ти – крута”. Не можу виразити своєї вдячності йому та й усьому колективу за віру в мене і підтримку!

          Я вернулася, мені грамотно пояснили що до чого і одразу довірили прямий ефір. Трохи хвилювалася і говорила на досить високій ноті. Так почалося моє стажування, і через місяць мене взяли на роботу. Рік я працювала по неділях, ще рік – по суботах і неділях, потім – в будні,  а  потім прийшов мій напарник Женя, і ми вели ранкове шоу “Є контакт”.

          wj7n4pit6ia

          Робота в парі і не тільки

          З Женею ми дуже довго “притиралися”. Думаю, робота в партнерстві – це найважче, що може бути на радіо. І коли ми нарешті за кілька років притирань із Женею, таки налагодили контакт, коли нарешті почали відчувати й розуміти один одного, коли стали навіть трішки брендом… Женя пішов із роботи! Я плакала за ним більше, ніж за своїм колишнім.

          У мене з’явилося нове шоу “Бамбетель”, куди входить кілька програм. Туди я сама шукаю новини, погоду і решту наповнення, й подаю це в ефір.

          До слова, в Україні, згідно із законодавством, кожен ведучий може мати не більше, ніж 4 години ефіру в день. Відповідно, якщо я приходжу на роботу о 13:00, то закінчую о 17:00.

          Казусів на радіо – мільйон. Чесно. Жоден слухач навіть приблизно не може собі уявити, що відбувається по той бік ефіру. Ти можеш гарно говорити, грати милу співрозмовницю зі своїм ведучим-напарником тоді, коли дуже хочеться його прибити, ти посміхаєшся до слухачів, коли хочеться плакати…

          13608100_1081238411946703_2026875349_n

          Коли буває важко

          У часі війни робота на радіо складніша, ніж у мирний час. Бо після повідомлення важких новин ти не можеш змінити тон і сказати з ентузіазмом: “А тепер сонячного всім ранку, перейдемо до погоди!”. Потрібно постійно стежити за психологічним балансом, щоб і підтримувати людей на дусі, й говорити правду про те, що відбувається… Найважче було перші півроку, відколи почалася війна. Я мала щоденні ефіри і постійний психологічний стрес. Наше радіо стало більш інформаційним, ніж розважальним. Лише зараз розважальні програми поволі повертаються.

          Також буває важко тому, що слухачів так насправді “не цікавить”, які в тебе зараз емоції, що ти переживаєш у житті як людина. Ти – радіоведуча, від тебе потрібен заряд позитивного настрою, не зважаючи ні на що. Ще інша складність – гості ефіру. Вони, як і всі звичайні люди, дуже різні. Більш чи менш комунікабельні, зверхні чи цікаві – ти повинен із ними провести гарне інтерв’ю.

          Через “Західний Полюс” проходять чи не всі українські зірки. В нас були лідери “Бумбоксу”, “Другої Ріки”, “СКАЮ”, “Океану Ельзи”, Сергій Притула, мер Львова та інші відомі люди. Буває, їхній менеджер каже, що в мене є 10 хвилин для ефіру. Тоді стирається сприйняття, що це – відомий музикант Андрій Хливнюк, і ти думаєш лише про те, що маєш професійне надзавдання – вкластися в 10 хв. ефіру й зробити цікаву розмову з ним.

          Майбутнє

           

          Читай також

        • Освітлюємо життя вчинками віри
        • Жити без Бога – найбільше нещастя
        • Наскільки більше ми приділяємо уваги життю тут на землі, забуваючи про вічність?
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Коментарі

              • Промінчик    29.08.2016 о 15:03

                Сильна дівчина! Молодчинка!
                Ця історія надихає і вчить не ставити самим собі перешкоди.

              • Дякую за життєву історію. Христина вже “просто живе і радіє життю”, а при цьому ще й досягає успіху. В ласці Божій. Дякую за свідчення. Бажаю Христині щастя.