Сучасна молодь – активна і мобільна. Нерідко трапляється, що на відпочинку чи на праці ми не маємо можливості відвідати Літургію. З конкретним запитанням звернулась до нас читачка ДивенСвіту, і ми спробували знайти відповідь у о. Ростислава Пендюка. Читайте, про що ми довідались.
Вчора я була цілий день в горах і не мала можливості бути на Літургії, але коли я дивилась на всю ту красу, створену Богом, серце моє настільки раділо, що я молилась, може, щиріше, ніж інколи на спільній молитві. Чи є для мене настільки великим гріхом, що я не була на Літургії, а молилась приватно?
Насамперед, молитва ніколи не є гріхом! Я думаю, що тут є два виміри. Ми звикли говорити про участь в Літургії як про обов’язок, ототожнюючи це із чимось, що накинуте ззовні. От, наприклад, держава накидає на своїх громадян обов’язок платити податок: ти платиш податок, інакше – на тебе накладуть штраф. Натомість обов’язок брати участь у Літургії, як на мене, не такий. Це не є так, що Богові скучно, він не має що робити, і придумав обов’язок для людей в неділю ходити до церкви, щоб ми Його розвеселили. Це обов’язок зовсім іншого характеру, він випливає з моєї прив’язаності до того, до кого я йду.
Це так, як відвідати маму. Чи ми маємо обов’язок відвідати маму? Маємо, але чому: бо мама нас покарає, мама без цього жити не може? Можливо мамі буде дуже сумно, але вона нас не покарає.
Це є обов’язок любові, який виникає, власне, із бажання бути поруч з тим, кого ти любиш. Тому виникає так, що той «Хтось» тебе запрошує, Твій найкращий друг святкує щось, готується до твого приходу, чекає на тебе. І ти йдеш до нього не через обов’язок, а через те, що він для тебе важливий, ти не хочеш йому зробити боляче, проігнорувавши запрошення.
І в тому сенсі, що якщо вже так трапилося, що хтось поїхав в гори, чи якісь інші ситуації, але при тому всьому намагався спілкуватися з Богом, молитися, то я не бачу великої проблеми.
Інша справа, коли хтось з цього робить певне правило: я не піду на Літургію, я піду в ліс, бо там я бачу Бога в кожній пташці. Це красива фраза, яка, на мою думку, для християнина не повинна мати якогось сенсу.
Бо Таїнство не є винаходом людини, це те, в чому діє Бог. Тому треба ці речі розрізняти. Мені здається, що в будь-яких стосунках, якщо ці стосунки побудовані на любові, так чи інакше є присутнє певне зусилля, скероване на того, кого ти любиш. Якщо хтось хоче будувати стосунки тільки і виключно на власній приємності, то ці стосунки можна назвати як завгодно, але не любов’ю.
Довідка: Отець Ростислав Пендюк – Голова Патріаршої Комісії у справах молоді, священик із Храму Преображення ГНІХ.
Розмовляла Тетяна Трачук
Фото: lifetime
Ви вважаєте, що храм є домом Божим, але, храм Божий – в серці кожної людини. Не плутайте людей та поняття.
В Католицькій та й в Православній Цервах існує усталена суспільна домовленість називати парафіяльне приміщення для проведення богослужінь храмом (так само як наприклад священиків – отцями). Домовленість ця, очевидно, стосується внутрішнього влаштування земної Церкви і є правомірно благословенна ієрархами Церкви. Намагання “ламати” подібні домовленості користуючись грою слів вирваних з контексту Святого Письма свідчить про незрілість та вузьколобість, а можливо і про злі наміри згіршити читачів, тож – будьмо уважні.
Декілька практичних порад. Під час подорожі, якщо є така можливість, можна відвідати якусь місцеву парафію. Наприклад в Славське є храм Успіння Пресвятої Богородиці (служба щонеділі на 11 00, на карті: https://goo.gl/DOhzoe). Також, якщо подорож розпочинається у неділю, можна в суботу відвідати ввечері недільну службу Божу, наприклад у Львові така служба правиться у храмі Пресвятої Євхаристії (Домініканський собор в центрі), після вечірньої на 18:00. Якщо ж подорож завершується в неділю по обіді, можна пошукати парафію, де правиться пізня недільна Літургія, наприклад у Львові у храмі Зіслання Святого Духа на Сихові така служба є о 17:00, а в храмі Петра і Павла (костел Єзуїтів в центрі) – о 18:00.