Невеличка розповідь про одного ченця, його пошуки та виклики.
Коли мене висвятили мені було 24 роки, я був дуже молодий.
Моя дорога до священицького життя була досить довгою.
І провадила мене Марія з Люрду.
Кузин моєї мами був чудовою людиною, однак атеїстом. Одного дня в нього діагностували рак горла. Сестри, які були віруючі, закликали дядька навернутись, але він не приставав на це. Єдине, що їм вдалося – це переконати поїхати до Люрду. Дядько не робив нічого, але з великою вірою молилися його сестри. Дорогою назад усі ознаки хвороби зникли – він одужав.
На знак подяки дядько пообіцяв побудувати санктуарій власноруч. Споруджений в одній із бічних гротів, він став дуже відомий, люблений паломниками.
Через 20 років народився я і хрестили мене в цьому ж гроті у день, коли було свято Богородиці з Люрду. І так я ріс під її заступництвом. Коли я мав три-чотири роки, мене вчили молитися там, у гроті. І вже від того часу у мені зародилось бажання стати священиком.
Вже у 5 років я навчав дітей мого віку правд віри.
Я не просто молився, я молився за доброю порадою, яку отримав:
Розповідай все, що хочеш Ісусу, і він тобі буде відповідати.
І мені це дуже подобалось, я постійно, наче по телефону, розмовляв з Ісусом.
Вже після третього класу школи я переконаний, що хочу бути священиком, але мама була проти.
Та з часом довірила мене одному ченцю. Однак він на той час нездужав, тому порадив мене направити до отців камедулів.
І ця підказка була прийнята охоче.
Орден був дуже серйозним, ми прокидались о 1 ночі, йшли на молитву, а потім, після перепочинку, знову о 4. В нас був строгий піст, а також обіт тиші – півгодини на день розмов, і то лиш у келії настоятеля. Спали ми вдягнені на дерев’яній поверхні. Там існувала традиція повністю до хвилин розписаного дня. Кожної п’ятниці ми займалися бичуванням в прямому сенсі цього слова, у великий піст – середу і п’ятницю.
Мав 15 років, коли прийшов до новіціату. Перше, чого мене навчили – як себе бичувати. Ми вчили 50 псалом, зачинялися всі двері, вікна, запалювали свічку. Бич був прив’язаний до руки і бичування відбувалося у час, коли двічі промовлено молитву.
Наші вчителі були переконані, що такий спосіб служіння – добрий. І нам тоді це і справді імпонувало, ми приймали це.
Коли я був в новіціаті для нас Святе Писання обмежувалось лише псалмами.
Впродовж мого служіння мене вчили поступово підходити до того, чого прагнеш. Не все зразу. Так мені пояснювали Божу волю:
Як розпізнати Божу волю? Дуже просто. Подивися на те, що робить тебе щасливим. Це і є Божа воля до тебе.
На закінчення новіціату мені подарували книгу “Христос – ідеал монаха”.
Так відбулося, що після цього я почав переоцінювати значення Святого Письма. Мені було важко молитися, мій наставник порадив мені молитися псалми. І це все мене захопило.
Тільки після того, як я перечитав усе писання, мені порадили, шукай, що є спільного між Біблією і твоїм життя. Яким сповненим ентузіазму я був, коли зрозумів, що історія Йосипа – це й моя історія. Лише тоді я зрозумів, що означає lectio divina.
Любов сама в собі є вже знанням, цього навчав мені мій наставник. І радив читати Святе Письмо так: ти читаєш Біблію, де є Бог, який любить, і ти любиш і приходиш зі своїми питаннями. Коли є взаємна любов, народжується розуміння і знання.
За матеріалами розмови з о. Іноченцо Гарґано, radiomaria.org.ua
Автор: Тетяна Трачук
